Мовно-етичний портрет українця
Вступ. Чому ми звернулися
до теми «Мовно-етичний портрет українця»? Наша мова засмічена, вона втратила ту
красу і мелодику, яку впродовж століть старанно створювали наші предки. Істинна
мова українського народу гине, поки ми користуємося безглуздими жаргонізмами,
які ні трішки не збагачують наш духовний світ!
Багато що змінилось з минулих часів, а
особливо – мовно-етичний портрет українця! У роботі я спробувала показати красу
нашої мови, правильність вживання мовних зворотів. Турецький мандрівник Ельвія
Челеві, що побував в Україні 1657 року, писав у своїх дорожніх нотатках про
величезне багатство української мови, яке, проте, не виявилося в кількості
лайливих слів. Їх у нашій мові Челеві нарахував усього лише чотири. Це такі
слова, як «чорт», «дідько», «свиня» і «собака». Як бачимо, ці слова доволі-таки
помірні, особливо ж у порівнянні з набутками в цій сфері, наприклад, росіян,
про що писав інший наш гість – російський письменник Максим Горький, який у
нарисі «Ярмарок у Говтві» відзначав щодо українців таке: «Ядерної і крутої
лайки росіян, від якої дух в грудях спирає й очі на лоба лізуть, не чути, - її
замінює влучний гумор, який щедро прикрашає балачку. Не чути й російського
«тикання»!»
Чому ж зараз ми перетворилися на
«росіян», чому самі ж власними «язиками» отруюємо рідну мову?! Куди зник
дотепний і влучний гумор, де ділась мелодійна музика і безмежна краса
української мови?!
Численні досліди вчених США,
Великої Британії, Китаю, Казахстану, Росії, Японії, Австрії та інших країн
засвідчують той факт, що лайливе слово деформує й навіть руйнує кристали води,
натомість слово добре, світле, приязне поліпшує їхню структуру. Тож виходить,
що навіть вода «чує», «бачить», «має емоції». Що ж тоді казати про людину? З’ясувалося, що деякі слова можуть бути страшнішими
за вибухівку: вони просто «вибухають» у генетичному апараті людини, спотворюючи
її спадкові програми, спричиняючи мутації, які врешті – решт призводять до
виродження. Під час грубої лайки хромосоми просто рвуться.
Лайливі слова блокують творчі процеси
в організмі людини, завдаючи здоров’ю непоправної шкоди. Лихослів’я має чітко
виражену культову функцію у слов’янському язичництві. Воно широко представлене в обрядах і має
ритуальний, явно виражений антихристиянський характер. У давньоукраїнських літописах
лайка розглядається як риса бісівської поведінки.
Цікаво також, що у тварин немає
багатьох захворювань тільки тому, що вони не вміють розмовляти і, тим більше,
лихословити. Лайлива лексика вживається з метою виразити відверте зло, яке
містить гнів. Вона виконує своє призначення, знищуючи розум і здоров’я як тих,
хто лихословить, так і тих, хто це слухає. Від лихослів’я псується пам'ять
людини. А звідси – склероз, загальна атрофія, серцева недостатність та інші
хвороби. Те, про що говорять уста, залежить від стану серця. «Бо чим серце наповнене, те говорять уста»,
«Що ж виходить із уст, те походить із серця, - воно опоганює людину».
Мова постає могутнім чинником
відображення дійсності, а в її національному виявленні саме завдяки великій ролі
фольклору. На ґрунті національної мови створюється система понять, що визначає
лінгвістичну картину світу. В оволодінні національно-мовними категоріями, що
відтворюють спосіб життя, світобачення українців, розвивається національна
самосвідомість. Саме тому увага до мовних компонентів з фольклорним
забарвленням сприяє духовному, культурному збагаченню людини.
Слід засвоїти основний постулат: щоб будувати новий світ, нове
суспільство, потрібно знати минуле, традиції, культуру нового народу, зокрема
його фольклор.
Наскільки це корисно, не треба доводити. ,,Адже це перший ступінь, перша
прикмета національної освіти, - як писав Іван Франко, - конче необхідно знати
своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе
живим і свідомим членом живого, свідомого і об’єднаного організму”.
З цього погляду вивчення та застосування українського фольклору набуває
особливого значення , об’єктивно нової ролі.
Основна частина. Вивчення мови – це та
площина, що ґрунтується на народних традиціях, фольклорі, з якого починається
пізнання світу, свого народу, його духовності, своєї держави.
Таким багатим і колоритним є досвід багатьох поколінь українців,
зображений у фольклорі , у народних традиціях, що не прилучитися до нього, до
його скарбів не змогли й представники інших національностей: Агатангел
Кримський(поляк), Марко Вовчок(росіянка), Юрій Клен(німець), Василь
Вишиваний(австрієць), Софія Русова(шведка) та багато інших.
Жоден з них не має кровної спорідненості з українською нацією, але
Україна, її мова, традиції, фольклор назавжди взяли їх у полон своєї
незабутньої краси.
Отже, саме фольклор як успадкована народна традиція передає нагромаджений
упродовж віків досвід іншим поколінням, прищеплює соціально справедливі,
гуманістичні принципи та норми життя, почуття патріотизму, любові до праці, природи.
Чому ж молодь тодішня відрізнялася
від нинішньої? Я маю на увазі словниковий запас «негарних» слів. Що впливало на
виховання?
Молоді люди виховувалась з
пошаною до батьків, старших людей, природи. У сучасному суспільстві ці норми
чомусь починають зникати. Серед школярів прослідковується тенденція непошани до
неписаних норм поведінки, культури спілкування. Чому? Можливо, це вплив інших
культур, а, можливо, незнання « пошанних» форм побажань, приповідок, влучних
висловлювань, до яких тяжіє сучасна молодь. Опрацювавши певну літературу щодо
національної специфіки мовленнєвого етикету, варто сказати, що структура цього
складалася у кожної нації на її власній народній основі під впливом різного
роду психологічних, соціологічних, культурологічних факторів. Заглянувши до
«Фольклористики», я дізналася, що з давніх-давен (ще за язичницьких часів),
наприклад, землю шанували та обожнювали як матір, що родить людям усе потрібне
для життя (кажуть: «Доглядай землю плідну, як матір рідну» або «Земля-мати всіх
нагодує»).
Багатство землі, що здобувається чесною працею, забезпечує достаток для
людини. Персоніфікуючи землю, людина називає її годувальницею, спілкується з
нею як із живою істотою. Б. Грінченко у повісті «Під тихими вербами » описує
землю за народними звичаями: « Земля жива, – вона все чує і знає… Як люди гарні
для неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається . Гнівається
того, що її не шанують. Вона–наша мати, вона–свята! Її цілувати треба , кланяючись…
Колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень:
візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу , бо так треба до землі йти. От
вона й родила і на вгороді, і на полі». Добробут хлібороба багато в чому
залежить від вчасної й успішної весняної оранки і сівби. До цього готувалися
заздалегідь. Маємо залишки стародавніх звичаїв накликання успіху при оранні та
сівбі в різдвяному циклі. Серед щедрувальників з «козою» на «Маланки» є й
«орач», який носить із собою чепіги від плуга і в супроводі хору співає відповідну пісню. На Новий рік інші дійові
особи – «посівальники» - обсипають святі образи зерном з примовкою : « Щоб родило
краще, як торік!».
До речі, побажальні формули зі
спонукальною часткою « щоб», часто жартівливі, наприклад:
«Щоб ви міряли гроші мискою, а діти колискою!»(побажання молодим у
весільному обряді);
«Щоб заснуло лихо, а між нами та було тихо!»;
«Щоб нам добре жилося – булося, щоб у нашім житті колосся велося!»(з
тосту вальних промов);
«Щоб робилось, аби не псувалось!»( побажання з приводу придбання
чого-небудь);
«Щоб на той рік діждати сону(зілля, рясту) топтати!» (старовинна обрядова
формула-примовка, коли топчуть першу весняну зелень, сподіваючись на краще не
один рік життя).
«Посівальні» накличні формули мають численні варіанти(також і
жартівливі).Наведімо деякі з них:
«Сійся, родися, жито - пшениця, всіляка пашниця, на щастя, на здоров’я, на той новий рік, щоб було
ліпше, як торік!»;
«Роди, Боже, жито, пшеницю, а в запічку дітей копицю!»;
«Родися, жито, пшениця, вся яре ниця і капуста в горошку!»;
«Родися, кукіль – кукільниця, а на припічку дітей копиця!».
Ці народні порівняння можуть
функціонувати у подвійній функції: як окрема стилістична фігура, передусім у
художньому мовленні, і як елемент сталих народних мовних одиниць ментального
характеру. У низці побажань використовують народні порівняння: «Бувай здорова,
як риба, гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, багата, як земля (свята,
сира)!»; «Будь здорова, як вода, а багата, як земля!»; «Будь великий, як верба,
а здоровий, як вода, а багатий, як земля!»; «Щоб здорові були, як вода!»; «Щоб
ви були такі веселі, як весна!»; «Щоб ви були веселі, як весна, багаті, як
земля, бистрі, як вода, а гожі, як рожі!»; «Щоб ти був багатий, як земля»; «Щоб
ти був здоровий, як вода».Прагматичні настанови цих побажальних формул можуть
реалізуватися по-різному: або як добре побажання кому-небудь при зустрічі чи
прощанні («до слова сказати»), або як ритуальна формула, вживана у весняних
обрядовцях на Вербному тижні, або як заздоровна
формула вербальних кодів українського застілля.
Слід звернути увагу на
стандартизацію граматичної форми цих
одиниць, що забезпечується, у свою чергу, певним набором наказових форм
дієслова бути-бувай, будь, щоб був, щоб були(пор. ще формули «будьмо (будьте)
(живі- здорові!» або просто «будьмо!»). У результаті маємо спонукальні
синтаксичні речення фразеологічного типу як продукти колективної творчості.
З огляду на ритуальність цих
фразеологізмів можна дійти висновку, що віра в магію речі переливається,
зрештою, у віру в магію слова (за В.В.Жайворонок)
Грецький історик Геродот
зробив перші записи фольклору на території сучасної України ще у Vст. до
н.е., називаючи край між Дунаєм і
Доном Скіфією. Приповідки функціонували
і в найдавніших наших літописах
(«Повість минулих літ», «Київський літопис», «Галицько-Волинський»), атакож і в
«Слові о полку Ігоревім». Але першим збирачем прислів’їв і приказок був український поет
другої половини XVII ст.. Климентій Зіновіїв, який уклав рукописну збірку
«Приповісти посполитиє …», куди увійшло
1560 приповідок.
Прислів´я,
приказки (приповідки) та їх жанрові різновиди — вітання, побажання, прокльони,
порівняння, прикмети, каламбури, тости - це словесні мініатюри, що в процесі формування
закріпились як своєрідні усталені формули, образні кліше. Побутуючи, частина з
них втратила своє первісне значення, або набула нового, більш сучасного сенсу.
Однак в багатьох прислів´ях і приказках міцно зафіксовані елементи давніх
міфічних уявлень, риси доісторичної епохи, що засвідчує їхнє давнє походження і
дає підставу відносити цей жанр до найдавніших утворень усної словесності.
Показовий і той факт, що віддавна прислів´я і приказки виробили основні жанрові
ознаки, виконували відповідні образно-мовленнєві функції і виокремлювались як
певне словесне явище. Так, приклади прислів´їв і приказок зафіксовані уже в
Руському літописі, де вони називаються «притчами». Зокрема, розповідаючи про
обрів (аварські племена), літописець завершує свою розповідь: «И єсть притча в
Руси и до сего дне: погибоша аки обре». Слово «притча» мало тоді те ж значення,
що сучасне «прислів´я», оскільки його етимологія виводиться із значення
«приткати, приточити до слова». Тому в сучасній науці паралельно із термінами
«прислів´я» і «приказка» на означення жанру вживається термін «паремія» (від
гр. рагоітіа — притча).
Від цього слова утворились
назви «пареміографія» — записування, збирання прислів´їв та «пареміологія» —
наука про прислів´я, їх дослідження, пояснення. Проте обидва терміни часто
вживаються паралельно чи взаємозамінюють один одного. Окрім фольклористики
прислів´я і приказки вивчає мовознавство (фразеологія). Але між цими
дослідженнями існує істотна різниця. Фольклористи розглядають паремії як жанр
народної словесності, аналізують їх з точки зору композиції, художньо-образної
структури, ідейного навантаження. Мовознавці розглядають лише лінгвістичний
аспект: відносять їх до розряду мовних фразеологізмів, пояснюють лексичне
значення (пряме і переносне), вивчають вживання у живому мовленні та ін.
Прислів´я і приказки — невеликий за
обсягом жанр, але розмаїття паремій за формою і змістом, походженням і
художньо-образною структурою творить ряд труднощів при їх збиранні, вивченні,
класифікації. Вони вимагають багатоаспектного дослідження, бо, хоч і невеликі
за розміром, дуже влучні, відображають найширші обрії побуту народу, його
історію, культуру, традиції, звичаї, вірування, і водночас особливості
світосприймання, психіки, самого способу мислення, національної ментальності.
Першою складною проблемою є визначення
жанру і жанрових різновидів, оскільки вони дуже різноманітні, і часто між ними
не можна провести чіткої межі. Більшість дослідників не розмежовують прислів´я
і приказки, а відносять їх до одного жанру. Прислів´я і приказки — це стійкі
афористичні вислови, що у стислій, точній формі висловлюють думку про певні
життєві явища, реалії дійсності, людські риси, вчинки і т. п. у їх характерних
і специфічних ознаках. Узяті з різних джерел народної словесності на основі
безпосередніх спостережень над навколишнім життям, вони відзначаються влучністю
вислову і згущеністю думки; увібравши світогляд народу і його багатовіковий
досвід, становлять невід´ємний пласт народної філософії — скарбницю мудрості.
Відносячись до одного жанру,
прислів´я і приказки відрізняються певними структурними особливостями.
Прислів´я — довершений за змістом вислів, який становить граматично й
інтонаційно оформлене судження, як правило, у формі складного речення, що має
двочленну структуру: «Поженешся за двома зайцями — жодного не здоженеш». За
визначенням В. Даля, прислів´я — це
коротка притча, в якій висловлено судження, присуд, повчання. Приказка, за
Далем, — це простий вислів без притчі, без судження, без висновку. Приказка —
це образний вислів чи мовний зворот, який влучно характеризує людину, їі
вчинки, явища життя і т. ін., і є елементом ширшого судження: «Гнатися за двома
зайцями». Прислів´ям властиве повне вираження думки, приказка висловлює думку
неповно, часто є частиною прислів´я.
Прислів´я
Приказки
Кров
людська — не водиця. Кров людська — не
водиця,
проливати
не годиться.
Найшла
коса на камінь. Найшла коса на камінь,
коса
не втне, камінь не подасться.
Береженого
Бог береже. Береженого Бог береже,
а
козака шабля стереже.
Старість
— не радість. Старість — не
радість,
похорон
— не весілля.
Або
пан, або пропав. Або пан, або пропав,
двічі
не вмирати.
Моя
хата скраю — я нічого не
знаю.
Моя хата скраю
Баба
з воза — коням легше. Баба з воза
Прислів´я — судження, яке дає
узагальнений висновок, що може бути застосований при характеристиці аналогічних
фактів або явищ. Приказка — частина судження, позбавлена узагальнюючого
характеру, що передає лише якийсь психологічний момент чи образний натяк. Не
всі приказки побутують паралельно з прислів´ями, як наведені вище. Багато
існують відокремлено. Окрім цих основних жанрових понять виділяються піджанри:
народні порівняння, побажання, вітання, прокльони, прикмети, каламбури.
Про виникнення прислів´їв і
приказок у фольклористиці існує багато позицій, які умовно можна звести до двох
теорій. Найпоширенішою в наявних підручниках і дослідженнях є думка, побудована
на матеріалістично-історичному принципі вивчення фольклору, яка формулює
причину виникнення прислів´їв як прагнення людей до організації трудового
досвіду в словесних формах, які найлегше і найміцніше закріплювалися в пам´яті
(наприклад, Максим Горький називав прислів´я «трудовими лозунгами давнини»).
Однак, важко погодитись, що прислів´я створювались людьми, подібно до творів
інших жанрів. Неможливо уявити також навмисне вкладання життєвого досвіду у
певні словесні формули, легкі для запам´ятовування.
Природніше виглядає друга
точка зору, висловлювана представниками міфологічної школи фольклористики. Вона
пояснює прислів´я як «уламки» інших жанрів народної творчості: замовлянь,
байок, казок, легенд, пісень тощо. Таким чином, розуміючи етимологію чи
походження паремій, можна простежити період їх виникнення, асоціативне поле,
історичні впливи, а загалом — дослідити розвиток усього жанру.
Проникаючи у зміст кожної приказки, можна
побачити, що всі вони належать до різних періодів національної культури,
відтворюють еволюцію світогляду народу, фіксуючи не лише історичні, а й
етнопсихологічні, релігійні, світоглядні риси різних епох.
Найдавніші за походженням ті
вислови, в яких збереглись залишки первісного дохристиянського світогляду:
анімізму, тотемізму, зооморфізму. Вони є відголосками давніх жанрів та магічних
обрядів (замовлянь, ворожінь), вірувань, забобонів. Риси анімізму простежуються
в прислів´ях і приказках, пов´язаних із людською душею та одухотворенням
неживих предметів: «вкласти душу», «витрясти душу», «залізти в душу», «як тіло
без душі», «душа втекла в п´яти» і т. п. Збереглися й елементи язичницького
політеїзму — «який бог намочив, такий і висушить».
Ряд висловів пов´язаний із
древніми магічними діями. «Заговорювати зуби» походить від звичаю замовляти
зубний біль; «перемивати кісточки» — від обряду перезаховання покійників, під
час якого мили кістки, а також перемивання кісток у жертовному могильнику, де
вони зберігалися для ворожіння та інших ритуальних дій (люди, що здійснювали
цей ритуал, пили міцний напій, а тому говорили багато зайвого, лихословили). З
обрядами ворожіння пов´язані приказки «викапаний батько» (для певних магічних
дій викапували з воску фігурки людей, з якими здійснювались різні маніпуляції);
«сказав, як у воду дивився» (пов´язано з ворожінням по воді, кидаючи в неї
камені чи інші предмети — вовну, віск), а також «вилами по воді писано»
(первісне значення слова «вила» — кола, що утворювались на воді під час
ворожіння, за якими і передбачали майбутнє); «пішло за водою», «як скупаний у
мертвій воді», «як вкопаний» та ін. теж пов´язано з різними магічними
маніпуляціями. У прислів´ях відобразилась і магія чисел — 3, 7,13,100: «Сім
разів відмір, а один відріж».
Від давніх вірувань беруть початок
вислови, суміжні із забобонами: «Переступити поріг», «не пускати на поріг»
(поріг — за уявленнями — притулок померлих душ, сакральне місце); «сказав би
слівце, та піч у хаті» (піч — місце існування духу дому, родинного вогню); «ні
пуху, ні пера» (так говорили мисливці перед полюванням, щоб «ввести в оману»
духів і тварин і тим самим посприяти вдалому полюванню).
Багато паремій ґенетично
пов´язані з обрядовою творчістю. Так, з весільного обряду походять вислови
«підсунути гарбуза», «годувати гарбузами» (знак відмови при сватанні); «сидить,
як засватана», «подати рушники», «розплести косу», «зав´язати хустку» та ін.; з
похоронного — «врізати дуба» (труну робили, як правило, з дуба). З календарної
обрядовості — «убратися в колодки» (від дня Колодія, яке справляли як свято
змужнілих хлопців).
Не
менше приказок виокремилось з пізніших жанрів:
байок:
Пожалів
вовк кобилу, лишив тільки хвіст та гриву;
Добрий
борщик, та малий горщик;
Вовкові
овечі сльози та ін.;
казок:
За
царя Хмеля, коли було людей жменя;
Скоро
казка мовиться, та нескоро діло робиться;
За
тридев´ять земель;
Хто
не робить, той не їсть та ін.;
легенд:
Товчеться, як Марко по пеклу (Марко пекельний);
І
ззаду знать, що Хомою звать (Хома невірний);
анекдотів:
Не
мала баба клопоту — купила порося;
Купити
кота в мішку;
Бачили,
очі, що купували — їжте, хоч повилазьте;
народних
оповідань:
На
злодієві шапка горить; Кожен коваль свого щастя;
пісень:
А в
суботу на роботу — то хай іде мама,
а в
неділю на музику то вже піду сама;
А в
козака кудрі в´ються, а в дівчини сльози ллються.
Гей,
хто в лісі, озовися;
Сам п
ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю та ін.;
демонології:
В
чорта на кулічках;
Вовкулака,
а не людина;
Продав
чорту душу; До чорта в зуби та ін.
Однак, можна виділити групу
прислів´їв, які утворились осібно від інших жанрів фольклору. Шляхи їх
виникнення можуть бути дуже різними. Так, багато висловів з´явилось на основі
спостереження за різними життєвими явищами: поведінкою тварин («як кіт із
псом», «на задніх лапах», «закусити вудила», «як мухи до меду», «битися, як
риба об лід», «мовчати, як риба» та ін.); явищами природи («вода камінь
точить», «нема диму без вогню», «яблуко від яблуні далеко не падає», «з великої
хмари малий дощ», «причепився, як реп´ях до кожуха» та ін.). Чималий пласт
пареміографії утворився на основі розвитку ремесел і суспільних відносин. Ці
вислови виникли порівняно пізно, а тому стосуються переважно побуту і
відображають реалії матеріального світу: «клин вибивається клином», «все
перемелеться», «коса найшла на камінь», «товкти воду в ступі», «передати куті
меду», «на один кшталт» або «на один штиб» (дерев´яні колодки, що
використовувались для виготовлення взуття), «на один аршин» (кравецька міра);
«урвалася нитка», «вивести на чисту воду» (рибу, щоб легше витягнути сітку, не зачепити
за водорості); «і кінці в воду» (коли судно відпливає, обрубують линви, кінці
падають у воду) та ін.
Частина
прислів´їв і приказок виникла на основі певних історичних подій чи епох: «Гість
не в пору — гірше татарина», «пусто, як Мамай пройшов», «Добриня хрестив мечем,
а Путята — огнем», «свої люди — не татари, не дадуть пропасти», «не розуміє, як
турок», «степ та воля — козацька доля», «козак з бідою, як риба з водою»,
«пропав, як швед під Полтавою» та ін. Деякі з них відображають давні закони та
звичаї: «З ним каші не звариш» (в часи Київської Русі на знак укладання мирного
договору два ворожі табори сходились і разом варили в одному котлі і їли кашу;
а на деяких територіях подібний звичай існував під час укладання шлюбного
договору); «піднести печеного рака» (знак відмови); «залити за шкіру сала»,
«здерти шкіру» (способи катування) та ін. На окремих приказках позначились і
деякі міжнаціональні взаємини і впливи. Наприклад, вислів «підсунути свиню»
походить з часів історичних зв´язків українців із мусульманами, яким Коран
забороняє їсти свинину, — їм підсували свинину, щоб з них насміятись.
Найближчі
до сучасності приказки, в яких зафіксовані певні суспільні відносини, реалії
соціального життя, абстрактні поняття: «правда і в морі не потоне», «доля чумацька
гірка, щастя щербате», «срібло-злото заведе в болото», «двоє б´ються — третій
користає», «один за всіх і всі за одного», «як замість судді гроші, не чекай
правди», «за добре діло стій до кінця сміло» та ін. До найновішого пласту
належать ті зразки жанру, в яких ідеться про моральні якості людей, психічні
стани тощо: «совість спати не дає», «сльозами горю не поможеш», «що в тверезого
на думці, те в п´яного на язиці», «краще з мудрим загубити, ніж з дурним
знайти» та ін.
Хибна
думка, що прислів´я та приказки — це дуже стійкий жанр, що майже не піддається
жодним змінам і впливам. Як бачимо з наведених прикладів, цей жанр більше, ніж
інші, відкритий для запозичень з різних сфер людського життя; з плином часу
наповнювався новими формами, темами, художніми засобами.
У залежності від змісту, форми, часу,
місця і нагоди використання паремії поділяються на жанрові різновиди, що
більшою чи меншою мірою відрізняються між собою. До найдавніших піджанрів
відносяться ті, що пов´язані з вірою в магічну дію слова.
Вітання — сталі
вислови-кліше, які говорять при зустрічі знайомої людини: «Доброго дня!», «Дай,
Боже, щастя», «Бог в поміч!» (Коли зустрічають людину в полі чи за якоюсь
роботою), «Ласкаво просимо», «Чим багаті, тим раді» (зустрічаючи гостя у себе
вдома). Деякі вітальні формули побудовані у вигляді питання: «Скільки літ,
скільки зим?» (коли довго не бачились), «Яким вітром занесло?», «Чи вас сюди
хвилею прибило, чи духом тихим прикотило?» (коли зустрічають когось, хто далеко
живе), «Як ся маєте?». Окрему групу становлять святкові вітання, тобто усталені
фрази, якими вітають один одного лише у певні свята. Ці словесні формули, як
правило, передбачають не тільки стале вітання-звернення, а й відповідь на
нього. Такими, наприклад, є різдвяні вітання "Христос рождається!" —
"Славімо Його!", великодні — "Христос воскрес!" -
"Воістину воскрес!". У деяких регіонах побутують також водохресні
вітання типу "Христос хрещається!" — "У ріці Йордан!" та
ін. У час свят висловлюються вітання-віншування: «Віншую вас на новий рік, щоб
були здорові цілий рік!» Вони тісно пов´язані з побажаннями — словесними
мініатюрами зичення добра, щастя, матеріального статку: «Дай, Боже, жартувати,
аби не хорувати», «Дай, Боже, сто кіп, де був торік один сніп», «Жити вам,
поживати та добра наживати», «Щоб ви і ми щасливі були! Щоб в вас і в нас все
було гаразд!», «Великий рости» (дитині у відповідь на подяку), «Здоровий носи,
скачучи порви» (даруючи одяг), «Щоб вам онуків діждатись», «Многая літа» та ін.
Подібними за структурою та змістовим навантаженням є тости — застільні
побажання, висловлені господарям дому або гостям. Вони походять від давнього
звичаю пити міцні напої в час укладання угоди між двома сторонами на знак
домовленості у якійсь серйозній справі, щоб задумане сповнилося. Зараз цей
звичай відійшов у минуле, але використання сталих висловів при застіллі
збереглося: «Братику перепою, перепий щастя і долю!», «На здоров´я!», «Пиймо до
дна за літа молодії!», «Пиймо до дна, щоб не лишилось на сльози!» (цей тост
межує із забобоном, що залишити на дні недопитий напій — поганий знак, віщує
біду). Побутують також віршовані тости, типу:
Ой,
випиймо, родино, І житечко, і овес,
Щоб
нам жито родило. Щоб
збирався рід наш весь.
Вони
споріднені з обрядовою лірикою.
Після
застілля висловлюються побажання-подяки: «Хай Бог заплатить за обід, що наївся
дармоїд!», «Щоб вам пилось та їлось, та назавтра схотілось!» Форму побажань
мають також прощання: «Щоб нам ще сто літ зустрічатись!», «Щоб нам добре
жилося, щоб колосся велося!», «Щоб ви міряли гроші мискою, а діти колискою!»,
«Хай дім ваш біди минають, а вороги не знають» і більш традиційні на сьогодні
«Доброї ночі!», «Щасливої дороги» та ін. Є сталі формули-побажання до певних
нагод. Наприклад, з нагоди народження дитини («Щоб вона здорова росла на
радість батькам», «Дай їй, Боже, добру долю, довгий вік ряст топтати»), батькам
новонародженої дитини — «Дай вам, Боже, і внуків дочекатись». Сталі словесні
фрази використовують і в похоронному обряді як примовляння до покійника: «Хай
йому земля буде пухом», «Нехай йому легко лежати, землю держати», «Нехай йому
буде вічна пам´ять», «Нехай з Богом спочиває». Вітання, побажання, прощання
великою мірою пов´язані із древніми жанрами, що будувалися на вірі у магічну
дію слова. Так побажання перед розлукою «Скатертю дорога», тобто «Щасливої
дороги, гладкого шляху» пов´язане із замовляннями і з ворожінням (кому випаде
платок — тому їхати в дорогу), і з похороном (покійнику у труну кладуть полотно,
що стелеться як дорога у потойбіччя). Тепер це колись серйозне побажання набуло
негативного відтінку.
Велика кількість вітань та побажань
носить гумористичний характер: «Бодай вас Бог любив, а мене молодиці!»,
«Віншую, віншую бо пироги чую!», «Жеби сь мав тілько дівок, як на решеті
дірок!», з роси, і з води, і з усьої лободи!», «На здоров´я, на сто літ свині
пасти!», «Щоб старі вороги рачки лазили, а молодим очі повилазили!»
Наступна група паремійних піджанрів теж
пов´язана з вірою у магічність висловлювань, але у їх зворотну дію: здатність
завдавати зло, шкоду, забрати добробут, спричинити хвороби чи навіть заподіяти
смерть. Це — прокльони — своєрідні форми вираження почуття незадоволення,
обурення, досади, гніву з висловленням побажання зла чи загибелі іншій людині.
Вони перегукуються з заклинаннями — подібними формулами прокляття, якими
супроводжуються ворожіння чи інші магічні маніпуляції. Переважна більшість
прокльонів побудована на сталих кліше, що починаються словами «А щоб...»,
«Хай...», «Нехай...», «Бодай...»: «А щоб тебе перевернуло», «Бодай тебе нагла
кров залила», «Бодай-єс мав як голий у терені», «Бодай йому три рази по сім
біда була», «Бодай тобі добро поза кожне ребро!», «Щоб воно тобі боком
вилізло», «Гнала би сі за тобою лиха доля», «Землі б ти наївся», «А щоб йому
руки всохли», «Щоб йому заціпило» та ін. У них явно зафіксовані риси
дохристиянського світогляду: «А щоб тебе Перун (грім) побив!» (варіанти «А
Перун би ті ясний тріс!», «Шляк би ті ясний трафив!»). Згадуються й інші
божества: «Цур (Сур) тобі й Пек!», «Ой лихо, ой Леле!», а також натяки на давні
ритуальні обряди: «А щоб тебе грець в діжі спік», «Бодай тебе грець взяв»
(грець співвідноситься з «жрець»), «Іди до дідька!»; звичаї: «Іди на всі чотири
сторони» («Іди на штири вітри і п´ятий шум» — звичай виганяти людину за провину
з племені без права повертатись назад). Подекуди зустрічаються й жартівливі
погрози або доброзичливі побажання, висловлені у формі прокльонів: «А щоб тобі
добро було!», «Бодай тобі сто літ жити!», «А щоб ви здорові були!». Ними може
висловлюватися почуття захоплення, захвату якоюсь несподіванкою, приємною
звісткою чи дією. Але у переважній більшості висловлювання проклять сприймали
дуже серйозно, як одне з найбільших можливих покарань.
Наприклад,
в «Чорній раді» П. Куліша подається картина, як старі козаки виголошують
прокльони зраднику-гетьману Брюховецькому: «І зараз первий, обернувшись, плюнув
на свій слід да й каже: — Щоб же тебе побив несвітський сором, як ти нашу
старість осоромив! І другий плюнув да й каже: — Щоб на тебе образи падали! І
третій: — Щоб тебе пекло та морило! Щоб ти не знав ні вдень ні вночі покою! І
четвертий: — Щоб тебе, окаянного, земля не прийняла! І п´ятий: — Щоб ти на
страшний суд не встав! І, вийшовши з радного колеса, забрали свої коні з чурами
та й рушили до Низу».
Дуже
наближеними до прокльонів є присяги — словесні формули, якими людина
підтверджує правоту своїх слів із зазначенням, що у разі обману чи невиконання
обіцяного, лихо чи нещастя повинно впасти на неї: «Щоб мені під землю
провалитись», «Щоб мені добра не було!», «Щоб я до ранку не дожив» та ін. Вони
теж мають дуже давнє коріння і пов´язані з древніми ритуалами.
Із
вірою в магічний вплив слова пов´язані й приказки-застере-ження — формули,
якими один співрозмовник спиняє іншого (або й самого себе), щоб не сказати
зайвого: «В добрий час сказать, а в лихий мовчать»; «Не згадуй проти ночі», «Не
наврочи», «Мовчи, бо піч в хаті» та ін. Деякі з цих висловлювань супроводжують
елементи магічних дій («Тричі плюнути через ліве плече», «Постукати по дереву»
і т. п.). Дещо спорідненими є примовляння: «Нехай то буде межи нами», «Якби
твої слова та й Богові в вуха» і т. п.
Окремий жанр пареміографії становлять
прикмети — сталі вислови, в яких певні явища природи відповідно до зміни пір
року пов´язуються з кліматичними чи погодними змінами, які впливають на
наслідки хліборобської праці: «Грім гримить — буде хліб родить», «Два дощики у
маю — певно бути врожаю». Такі прислів´я про пори року та місяці переважно
вживаються у їх прямих значеннях, без підтексту чи надмірної художньої
образності. Це спостереження за явищами природи і поради щодо господарської
діяльності у відповідності з поміченими прикметами — своєрідна народна
агрономія.
Деякі з них зосереджують увагу
на зміні погоди без порад щодо господарювання: «Чайка сіда на воду — чекай
доброї погоди», «Ластівки низько літають — дощ обіцяють». Не знаючи природних
законів, люди не розуміли до кінця, чому певні причини викликають завжди ті ж
наслідки, але спостерігали залежність між різними явищами, укладаючи ці
спостереження у словесні формулювання, поради. Ці явища поступово
прив´язувалися до дня, що запам´ятовувався (здебільшого якогось свята). Так
поступово утворився народний календар — перелік прикмет на кожен день року і
пов´язана з ним народна мудрість: «На Василя (14 січня) на деревах біло, то
буде і в коморі мило», «На Юрія (5 травня) роса — не треба коням вівса»,
«Догодуй бджолу до Івана (7 липня), то нарядить тебе, як пана», «Минув Спас (19
серпня) — держи рукавиці про запас», «Прийшла Покрова (14 жовтня) — сиди,
чумак, дома», «Міхал (21 листопада) білим конем приїхав» та ін. Народний
календар мав практичне застосування і багато в чому впливав на господарську
діяльність селян-хліборобів.
Усі названі вище жанрові
різновиди паремій дуже давні; в них відбитий прадавній світогляд. Наступна
група — більш сучасні словесні утворення, пов´язані з розвитком абстрактного
мислення, ускладненістю мови. Найпоширенішими з них є народні порівняння. За
будовою вони близькі до власне приказок як тип незамкненого кліше з основними
ознаками — незакінченість думки, та властивість приєднуватись до різних фраз,
збагачуючи їх змістом та колоритністю вислову. Порівняння — стійкі словесні
формули, в яких одні предмети, явища або дії зіставляються з іншими предметами,
явищами або діями на основі спільності, подібності, спорідненості. Класичне
порівняння складається з трьох частин: 1) слово, яке несе відповідну ознаку,
рідше — характеризує предмет, явище, дію; 2) порівняльне слово; 3)
зчеплювальний сполучник: «працює як віл», «ласий, як кіт на сало», «ніс, як за
сім гривень сокира», «сидить як на голках». Але можуть бути й інші, похідні
формули, коли означувальна частина вживається в орудному відмінку без
прийменника: «в´ється гадюкою» («в´ється як гадюка»), «крадеться вовком»
(«крадеться як вовк»). Порівняння є важливим засобом характеристики, у них
закладена велика внутрішня експресія, різні відтінки значення.
Афоризми
— короткі влучні оригінальні вислови, в яких узагальнена, глибока думка
висловлена у стислій лаконічній формі, подеколи несподівано парадоксальній.
Наприклад, «Біда розуму навчить». Афоризми будуються у формі філософських
узагальнень, на їх розвиток в усній словесності вплинула книжна писемність.
Найскладнішими
за образністю і найпарадоксальнішими за висловом є каламбури — сталі фрази,
побудовані на зіставленні чи поєднанні непоєднуваних, несумісних понять та
явищ, що набуває форми нісенітниці. Вони вживаються здебільшого в сатиричному,
іронічному контексті. Наприклад: «Ти йому про образи, а він тобі про гарбузи»,
«На городі бузина, а в Києві дядько», «Були вареники, та на вербу повтікали».
Ними підкреслюються людські вади, гумористично передаються думки, коли хочуть
висміяти когось за брехню («Обіцяє, як груші на вербі виростуть», «Як рак на
дубі свисне»), безпідставні чутки («Чули, як говорили, що бачили, як їли»),
надмірну наполегливість («Дайте пити, бо так хочу їсти, що не маю, де
переночувати»). Цілий цикл становлять каламбури на означення рідні, свояцтва:
Андрій
бабці рідний Федір;
Така
рідня, як чорт козі дядько;
Твоя
бабка, моя бабка продавали разом ябка;
Така
рідня, як десята вода на киселі;
Наші
собаки їли, а ваші на них через пліт гавкали; та ін.
Можуть висловлюватися й інші
невідповідності: нездійсненні бажання («Дай Боже, нашому теляті вовка з´їсти»),
спонукання чи виконання невідповідної дії: («Ви мовчіть, а ми будемо
потакувати», «Вставай, бо вода горить», «На злість ворогам корову продам, щоб
діти молока не пили», «Куплю хрону до лимону», «Не бійся собаки — хазяїн на
прив´язі», «Не співаєш басом, то хоч басом дивись», «Або ви, тату, йдіть в ліс
по дрова, а я буду вдома, або я буду вдома, а ви, тату, йдіть в ліс по дрова»,
«І в поле мене не беріть, і вдома мене не лишайте»), невідповідність ознаки чи
якості («Наговорив сім мішків гречаної вовни», «Трошки гречки, трошки проса,
трошки взута, трошки боса») та ін.
В пареміографії окремо виділяють групу
діалогічних каламбурів чи стягнених анекдотів, які в лаконічній формі в кількох
репліках передають комічну ситуацію. Як й інші каламбури, вони побудовані на
мовних парадоксах чи використанні прийому невідповідності: «— А що вони
роблять? — Пообідали та хліб їдять», «Дай молока. — Ще не здоїли бика», «їдьмо.
— Та ще не запряжено. — Нічого, по дорозі запряжем», «— Сідай, бабо, підвезу. —
Нема часу, треба йти!», «— Який сьогодні празник? — Баба діда дразнить», «—
Дівчат любиш? — Люблю. — А вони тебе? — І я їх». Усі ці фрази побудовані
здебільшого на іронії, а не гуморі, і використовуються у розмові, щоб
підкреслити якусь одну рису характеру чи дію, і цим відрізняються від
анекдотів, основне призначення яких просто розсмішити слухачів.
Дехто з дослідників до пареміографії
відносить казкові зачини і кінцівки. Така думка є слушною, бо у народному мовленні
побутує велика кількість формул із казкового епосу, але зараз важко сказати,
який жанр первинний, а який похідний (чи вони перейшли із казок в приказки, чи
навпаки; цікавим тут є також лексична та етимологічна спорідненість назв
жанрів). До таких приказок належать казкові зачини: «Було то за царя Гороха, як
людей було троха», «За царя Хмеля, як людей була жменя», «За царя Панька, як
земля була тонка: пальцем землю проб´єш та й води сі нап´єш», «За тридев´ять
земель», «В тридев´ятому царстві, тридев´ятому государстві та ін; кінцівки:
«Тобі казка, а мені — бубликів в´язка», «І я там був, мед-вино пив, по бороді
текло, та в роті не було», «Наша казка гарна, нова, починаймо її знову»;
казкові кліше (медіальні формули): «Ні в казці сказати, ні пером описати»,
«Скоро казка мовиться та нескоро діло робиться» та ін.
Окремі жанрові різновиди
паремій складають дитячі примовки, скоромовки, дражнилки. Вони виникли на тому
етапі розвитку народної творчості, коли вона втрачала суто утилітарне
призначення, почала виконувати естетичну та виховну функції, а у дитячому
фольклорі набула рис гри, забавки.
Висновок. Яків Головацький писав, що традиційні особливості
етикетних висловів українського народу – це сердечність, доброта, простота,
щирість, ніжність. Він ще виділяє таку рису мовленнєвої поведінки в українців,
як почуття власної гідності.
«Не
шукайте нове, а шукайте вічне» - це слова з Біблії.
Вічним
стало найважливіше у світі правило, яке понад дев’ятнадцять століть тому
проповідував Ісус Христос: «Поводься з іншими людьми так, як бажаєш, щоб вони
поводилися з тобою».
Отже, як ви вже
помітили, наша фольклорна спадщина різнобарвна, велика і багата. Проблема лише
в тому, що ми перестали нею користуватися, хоч це був один із найкращих наших
привілеїв. Забулися старі приказки, мудрі прислів’я, гумористичні прокльони і
щирі побажання. Ми самі тому вина, бо самі розірвали цей міцний зв'язок з
українським народним духом. Звісно, я говорю не про всіх, надіюсь, що в кожному
українцеві жевріє жаринка колишнього багатства України. Наша мова не потребує,
щоб ми ахкали і ехкали, яка вона красива. Досить просто розкрити, показати, де
саме і чим вона красива. Є ще люди, які
говорять виключно українською мовою, є люди, які плекають і бережуть до сих пір
традиції минувшини та передають цей спадок з покоління в покоління. Та є люди,
які забули, чиї вони діти, хто їхня мати, і
якою вірою вони виховувалися,
саме через таких людей і гине справжній,
міцний - Український
Дух! Не цуратися чи не забувати своєї мови – це, звичайно, мало. Треба ще
плекати її, правильно користуватися нею.
Література
1.Білоус Д.Г.
Диво калинове; Чари барвінкові: вірші/ Д.Г. Білоус. – К.: Веселка, 1994.- 205
с.
2.Воропай О.
Звичаї нашого народу: етнографічний нарис/ О.Воропай.- К.: Оберіг, 1993.- 592
с.
3.Жайворонок В.В.
Українські обрядові мовні формули на етнокультурному тлі/ В.В. Жайворонок.// www/ lib/ua-ru/net/
4.Кучеренко
Є.М. та ін. Українська мова: Підручник для 5 кл./Є.М.Кучеренко, А.Й.Гумницька.
О.П. Гончар.- Львів: Світ. 1993.- 296.
5. Українські
приказки, прислів’я, приказки і таке інше: збірник О.В. Марковича та інших./
Уклав М. Номис. – К., 1993.
6. Електронний
ресурс.- Режим доступу: www. Injo-library.com.ua/books-text-4182.html.
