Дві мови рідні в мене
є
І. ВСТУП
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
(В.
Симоненко)
Доля подарувала мені велику любов, яку не замінить ніщо у світі. Це
любов до Батьківщини. Почуття любові переповнює мене кожного разу, коли я з
батьками, перетинаючи українсько-румунський
кордон, повертаюся додому. Дві
країни живуть у моєму серці, бо доля з’єднала
вузами кохання моїх тата і маму, а я дуже люблю їх обох. З дитинства
знала, говорила і румунською, і
українською. Люблю Кіровоградські степи і в той же час захоплююся горами
Румунії. Моя душа переповнюється
почуттям гордості за мій український народ, який зумів піднятися з колін, вистояти
і втримати незалежність, який боронить свої рубежі зараз на Сході країни. В той
же час я пишаюся досягненннями румунів. Дві країни живе в мені І
для мене це велике випробування, тому що серце розривається навпіл. Безумовно, Батьківщиною
для мене завжди була, є і буде – Україна, але частинка мого серця все ж
знаходиться і в Румунії.
Що таке Батьківщина? Де вона
починається? Яку роль відіграє в житті людини і як впливає на її долю?
На це питання у кожної людини
своя відповідь. Для одного Батьківщина — це зруйнований дім та спогади про
страшні дні війни, яка прийшла так несподівано, замінивши ясні сонячні дні і
спів пташок на гуркіт снарядів. Для іншого Батьківщина — це дитинство серед
сільської природи, соняшників, кульбаб та дзюркотливого струмочка. Але для всіх
людей Батьківщина — це, перш за все, країна, яка дала їм життя.
Україну люблю, бо це моя Батьківщина. Тут і дихається легше, і
співається. Це місця, де пройшло
дитинство, де відбувалися перші падіння
і перші перемоги. Це рідна домівка, від якої віє теплом, це місце, де тебе завжди чекають, де
завжди почуваєш себе комфортно, не зважаючи на всі проблеми, які нині
прийшли до нашої країни. Румунія - це рідні
люди, які там знаходяться. Це місця, де
пройшло дитинство тата, це надзвичайні краєвиди, це місце нових відкриттів,
знайомств.
Як і зараз, так і будучи маленькою,
я дуже чекала на поїздку в Румунію, тому що дуже сумую за дідусем та бабусею. Як
би там не було, але жити на дві країни - це дуже важко. Коли ми їдемо з сім'єю
до тата на Батьківщину, моєму щастю немає меж.
В передчутті цієї довгоочікуваної зустрічі з рідними завжди хвилююся -все ж таки інша країна.А вже пересікаючи кордон, немає ніяких сумних думок, через те, що знаю, це тимчасово, і незабаром повернуся в Україну. Відчуття перетину кордону не передати словами
. Це, насамперед, - страшенне
хвилювання. Все змінюється, і думки теж, ти переключаєшся на
інших людей, і думки тільки про них, але, безумовно, я не відчуваю себе чужою в
цій країні, бо частинка батьківської
крові живе в мені, я почуваю себе як вареник у маслі. Час, проведений
там, летить дуже швидко, хочеться багато чого зробити, побільше часу провести з
рідними, але час грає проти тебе. Тяжкий момент - прощання з рідними, але, напевно,
найтяжчий – це коли ти стоїш на кордоні, і розумієш, що всередині тебе щось
обривається, і частинка тебе залишається тут. Ти усвідомлюєш, що повернешся
сюди, як мінімум, через рік, і що так
багато чого не встигла зробити, сказати,
і від цього стає ще важче . Я знову в Україні. Розумію, що сумую не так за країною, як за
людьми, що живуть там.
Я дуже щаслива, що моєї любові
вистачає на ці дві країни, і впевнена,
що через 20, 30 років я все ж приїжджатиму
в Румунію, але Батьківшиною для мене
назавжди залишиться – Україна!
Мета моєї роботи: порівняти дві рідні для
мене мови, визначити спільні та відмінні риси, дослідити українсько-румунські
засоби впливу, довести, що між цими, здавалося б, такими різними мовами все - таки є спільні риси
Я для себе засвоїла основний
постулат: щоб будувати новий світ, нове суспільство, потрібно знати минуле,
традиції, культуру різних народів, а особливо рідних тобі.
Наскільки це корисно, не треба доводити. ,,Адже це перший ступінь, перша
прикмета національної освіти, - як писав Іван Франко, - конче необхідно знати
своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе
живим і свідомим членом живого, свідомого і об’єднаного організму”
ІІ.ОСНОВНА
ЧАСТИНА. ПОХОДЖЕННЯ МОВ
Украї́нська мо́ва (МФА: [ukrɑˈjɪnʲsʲkɑ ˈmɔwɑ], історичні
назви — ру́ська, руси́нська) — національна
мова українців. Належить до слов'янської
групи індоєвропейської мовної сім'ї.
Число мовців — близько 45 млн, більшість
яких живе в Україні. Є державною
мовою в Україні. Поширена також у Білорусі, Молдові, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Казахстані, Аргентині, Бразилії, Великій
Британії, Канаді, США та інших
країнах, де мешкають українці. Українською мовою у світі послуговуються від 41
до 45 млн осіб, вона
є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської) та входить до
третього десятка найпоширеніших мов світу.
Українську мову вивчає українське мовознавство, а також
досліджує україністика
(українознавство). Довкола походження та становлення української мови існує
декілька гіпотез — праслов'янська, давньоруська,
південноруська 10-11
століття та інші. Згідно з нещодавно опублікованою гіпотезою К. М. Тищенка, українська мова
відображає формування українців як етносу, що склався у VI-XVI ст. внаслідок інтеграції
нащадків трьох слов'янських племен — полян, деревлян та сіверян за участі груп
іраномовного та тюркомовного степового населення. Українська мова є результатом
інтеграції трьох діалектів праслов'янської
мови (полянського, деревлянського та сіверянського). У 18 — 20
століттях українська мова зазнавала утисків з боку польської та
російської влади.
Для запису української мови використовують адаптовану кирилицю («гражданка»), зрідка — латинку в різних
варіантах.
Норми української мови встановлюються у словниках української мови та українському
правописі, які затверджуються Міністерством освіти і науки за
рекомендаціями фахівців з української мови наукових установ Національної академії наук, інших
наукових установ, вищих навчальних закладів. До наукових установ Національної академії наук України, зокрема,
належать: Інститут української мови НАНУ (історія,
граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови,
діалектологія, соціолінгвістика), Український мовно-інформаційний фонд НАНУ (комп'ютерна
лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ (українська
мова у зв'язках з іншими мовами).
За генеалогічною класифікацією, українська
мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської
групи індоєвропейської
мовної сім'ї.
Проте доктор філологічних наук Костянтин
Тищенко стверджує, що українська мова у фонетиці та граматиці
має більше спільних рис з верхньолужицькою та білоруською мовами (29
спільних рис), нижньолужицькою мовою (27
спільних рис), чеською та словацькою мовами (23
спільні риси), польською мовою (22
спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21
спільна риса), сербською та македонською мовами (20
спільних рис), вимерлою полабською мовою (19
спільних рис), словенською мовою (18
спільних рис), ніж з російською (11 спільних
рис). Таким чином він ставить під сумнів об'єднання української, російської та
білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов.
Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова (починаючи з IX — XI ст. обидві мови
частково формувалися на спільній діалектній базі — зокрема північна діалектна група
української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови, обидва
народи до XVI ст. мали
спільну писемну книжну
українсько-білоруську мову).
На початку 18 ст. указом російського царя Петра І у Східній Україні було
заборонено друкувати українською мовою релігійну літературу. Це позначилося на
книговидавничій справі в цілому. Староукраїнська літературна мова силоміць
витіснялася російською. Українська мова функціонувала фактично лише на
західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини.
З кінця 18 ст. зароджується нова українська літературна мова на народній
основі. Основоположником її став Іван
Котляревський. Тарас
Шевченко своєю творчістю підніс українську літературну мову до
рівня загальнонародної. Традиції Шевченка в розвитку української літературної
мови провадили далі у своїй творчості Пантелеймон Куліш, І. Я. Франко, Леся
Українка, Панас
Мирний, М. М. Коцюбинський та інші
письменники. У 60—80-х рр. 19 ст. розвиток української літературної мови
гальмувався царськими заборонами (Валуєвський
циркуляр 1863, Емський
акт 1876).
З початку 20 століття українська літературна мова була представлена не
тільки у художній, а й у науковій та публіцистичній літературі.
Особливо бурхливо вона розвивається під час відновлення української державності і практично до
кінця 1-ї третини 20 ст, відколи набуває статусу єдиної державної мови,
натомість вживання російської було заборонено. Вона входить у всі сфери
суспільного буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою
виросла нова українська інтелігенція. І хоч у роки більшовицьких репресій
робилося усе, щоб загальмувати процес розвитку української мови, однак знищити
мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової інформації, було
вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала
зникати з навчальних закладів, науки, інших сфер суспільного життя.
1989 року завдяки
зусиллям патріотичної української громадськості BP республіки прийняла Закон
УРСР «Про мови в Українській PCP», який надав
українській мові статус державної. Цей статус закріплено в Конституції
України 1996.
Географічно територія поширення української мови розташована між ареалом
поширення російської
мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному
заході. З-поміж неслов'янських мов українська приблизно від 895 р. межує на
заході з угорською, що належить
до фіно-угорської
сім'ї; на південному заході з румунською та її
молдавськими говірками (романська
група), які принаймні від XIII ст. розірвали
безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку
90-х рр. XX ст. також з кримськотатарською мовою, що належить
до тюркської
сім'ї.
Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й
різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували
з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української
території, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з
українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.).
Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це їдиш (з XV ст.) та — серед
слов'янських — польська
(особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній
Україні до 1945 р.) і російська
(її вплив посилюється з XVIII ст.). В
окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також з румунською (Буковина, Північна
Бесарабія, Буджак, Придністров'я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та
білоруською (Берестейщина, Чернігівщина) мовами.
Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін.
колоністами були обмежені у часі та територіально
Поза Україною та Придністров'ям статус української регулює «Європейська хартія регіональних мов», зокрема, в Польщі, Румунії, Хорватії, Словаччині, Сербії, Боснії
і Герцоговині.
Так, в Румунії статус
української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов» та
Рішенням Парламенту Румунії № 1206 від 27
листопада 2001 року для затвердження «Правил здійснення положень, що стосуються
права громадян, які належать до національних меншин, використовувати свою рідну
мову в місцевій адміністрації, що містяться в Законі № 215/2001», яким
надано право офіційно використовувати українську мову в адміністративних
одиницях де кількість українців становить 20% або більше від загальної
кількості населення.
У Словаччині статус
української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов» та Законом
від 10 липня 1999 року «Про використання мов національних меншин» (Постанова №.
184/1999 Z.z.), яким надано
право офіційно використовувати українську мову у адміністративних одиницях де
кількість українців становить 15%[6] (до поправок
2011 року — 20%) або
більше від загальної кількості населення.[129]
На інших історичних українських територіях, які перебувають поза кордонами
України (Берестейщина в Білорусі, Східна
Слобожанщина та Кубань у Росії) українська
мова не має певного статусу.
Румунська (limba română застаріла
українська назва волоська) — східнороманська мова, найбільше
поширена в Румунії та Молдові (24-28
мільйонів мовців). Має офіційний статус у Румунії, Молдові, Автономному
краю Воєводині (Сербія), на горі Афон (Греція) та у
самопроголошеній Придністровській
Молдовській Республіці. В Молдові (і зокрема в Придністров'ї)
мова офіційно відома як молдовська (limba moldovenească, лимба
молдовеняскэ), хоча термін «румунська» використовують також часто (за
винятком Придністров'я).
Крім того, румунська мова поширена в Італії, Іспанії, Болгарії, США, Канаді, Ізраїлі, Росії, Португалії, Великій
Британії, Франції, Україні та Німеччині.
Перші писемні пам'ятки румунської мови (листування, ділові папери,
релігійні тексти) належать до початку XVI ст. Формування літературної
мови почалося у XVII ст. історичними хроніками. Спочатку для
запису румунських текстів використовувалася кирилиця, а 1860 року було
здійснено перехід на латинку.
Східнороманські
мови, як і всі інші гілки романських
мов, походять від народної
латини, яку було занесено на територію Дакії під час романізації в перші століття
від Різдва Христового. Римська
імперія покинула Дакію в 271-5 роках, залишивши її готам.. Багато
століть ці землі належали до Болгарського царства і офіційною мовою тут була болгарська. У 10 столітті
зародилася проторумунська мова, а землі, на
яких вона була поширена, потрапили під вплив Візантії. Загалом же
історія східнороманських мов між 3 і 10 століттями є невідомою. Це є причиною
суперечок, чи проторумунська виникла серед романізованого населення покинутої
римлянами Дакії, чи серед латиномовного населення на південь від Дунаю.
В середні
віки румунська зазнала помітного впливу слов'янських
мов та частково грецької
мови. Румунська залишалася усною протягом середньовіччя і
лише на початку 16 століття з'явилися перші тексти цією мовою.
Найдавшнішим письмовим свідченням румунської мови є кириличний лист жупана Някшу (1521). Втім,
протягом ранньомодерної доби мову рідко використовували письмово. Мірон Костін у своїй праці De neamul moldovenilor (1687)
записав, що молдовани, волохи та румуни, що мешкають в Угорському
королівстві, мають однакове походження, при цьому наводячи такий
аргумент: хоча мешканці Молдови і кличуть себе молдованами, свою мову називають
румунською (româneşte), а не
молдовською (moldoveneşte)[8]
Димитрій
Кантемір у своїй праці Descriptio Moldaviae (Берлін, 1714) писав, що мешканці
Молдови, Валахії та Трансильванії розмовляють тією самою мовою. При цьому він
зауважив, що є певні відмінності у вимові та лексиці. Праця Кантеміра є одним
із перших історичних досліджень румунської мови, у якій він записав, як і Григорій
Уреке перед ним, еволюцію мови від латини, а також запозичення
з грецької, турецької та польської. Крім того, він
припустив, що деякі слова повинні мати дакійські корені.
Кантемір також зауважив, що попри домінування серед його сучасників думки про
латинське походження румунської мови, деякі мовознавці вважають, що вона
походить від італійської.
Після анексії Бессарабії (1812) Росією молдовська
мова стала офіційною у державних установах Бессарабії (разом
із російською). У 1815—1820
можна було видавати книги та літургійні тексти молдовською мовою
Мовна ситуація в Бессарабії між 1812 та 1918 роками полягала в поступовому
розвитку двомовності. Російська була офіційною мовою, а румунська — основною
мовою населення.
В середині 19 століття в Румунії було проведено реформу письма — замість
кирилиці було прийнято латиницю.
Між 1905 та 1917 роками у Бессарабії загострився мовний конфлікт, що було
пов'язано із пробудженням румунської національної свідомості. У 1905 та 1906
роках бессарабські земства висловили
прохання про повернення румунської мови до шкіл як «обов'язкової» та «свободу
навчання рідною мовою». В цей же час почали з'являтися перші румуномовні газети
та журнали: Basarabia (1906), Viaţa Basarabiei (1907), Moldovanul (1907), Luminătorul (1908), Cuvînt moldovenesc (1913), Glasul Basarabiei (1913).
1913 року синод дозволив «церквам у Бессарабії використовувати румунську
мову».
ІІІ. СПІЛЬНІ ТА ВІДМІННІ РИСИ
Правописні пошуки, що почалися наприкінці XVIII ст. із зародженням сучасної української
літературної мови, закінчилися на початку XX ст. виданням «Словаря» Бориса
Грінченка. Праця Грінченка стала неформальним
правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до
створення першого офіційного українського правопису 1918 року.
17
січня 1918 р. Центральна
Рада видала «Головні правила українського правопису»,
які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17
травня 1919 р. Українська
академія наук схвалила «Головніші правила українського правопису», які й
стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.
23
липня 1925 року Рада
Народніх Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для
впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До неї
увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також
представників Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича.
Після майже річної праці у квітні 1926 р. «Проєкт
українського правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства.
Після кількох місяців обговорення та розгляду проекту на Всеукраїнській
Правописній конференції (26.V — 6. VI 1927 р.), правопис
ухвалили згідно з постановою РНК з 6
вересня 1928 р. Він увійшов
до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис» — від місця
створення чи прізвища тодішнього народнього комісара освіти Миколи
Скрипника.
1929 року Григорій Голоскевич видав
«Український правописний словник» (близько 40 тис. слів, погоджений з повним
правописом, що виробила Державна Правописна Комісія і затвердив Народній
Комісар Освіти (6.ІХ.1928 р.)
1933 року правописна комісія на чолі з А. Хвилею затаврувала харківський
правопис як «націоналістичний», негайно припинила видання
будь-яких словників і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5
місяців) створила новий правопис, що як ніколи до того уніфіковував
українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську
наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими
словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано 1930 року). Цю редакцію
правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5
вересня 1933.
Ще деякі незначні зміни прийнято у редакції правопису 1946 року й 1959
(вийшла друком наступного року). Вона була пов'язана з документом «Правила
русской орфографии и пунктуации», що вийшов 1956 р. Від 1960 аж
до 1990 р. офіційною
була саме редакція 1960 року.
Після початку «перебудови» питання
вдосконалення українського правопису знову стало актуальним — редагування
правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проект
обговорювали й у новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка
(головою якого був Дмитро
Павличко). Новий варіант затверджено 14
листопада 1989, а
опубліковано 1990 року.
Головними досягненнями стало відновлення букви ґ та кличного
відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична
форма).
Сьогодні попри існування офіційного правопису української мови, він не є
єдиноприйнятим. Навіть в Україні чимало видавництв та видань використовують
інші версії правопису, які або схиляються до «скрипниківки», або
відрізняються від офіційного правилами передачі слів іншомовного походження.
Графіка
Традиційно для
запису української мови використовували кириличні літери. Це пов'язано зі східним
обрядом української церкви, яка довгий час була єдиним
впроваджувачем освіти. До XVIII ст. століття
вживали класичний кириличний шрифт, у XVI–XVII ст. паралельно
використовували також «козацький
скоропис», в якому написання літер було іншим («хвилястим» або
«бароковим») У XVII ст.Петро Могила
розробив спрощений кириличний шрифт, який пізніше в Російській
імперії запровадив Петро
I під назвою «гражданка». З Росії
використання цього шрифту поширилося на інші народи, що вживали кириличне
письмо. Таким чином творення нової української орфографії відбувалося на базі
гражданки.
Сьогодні для
запису української мови використовують адаптовану кириличну
абетку із 33 літер. Особливостями українського алфавіту
порівняно з іншими кириличними є наявність букв Ґ, Є та Ї (щоправда Ґ
вживають також в урумській та іноді в білоруській абетках).
В різні
історичні епохи для запису української мови використовували також латинську
абетку різних редакцій. Сьогодні українська
латинка не має єдиного стандарту та офіційного статусу (на
офіційному рівні закріплено лише правила транслітерації з кирилиці на латинку).
Її вживання вкрай обмежене (як правило це публікації на тему власне української
латинки) Дискусії щодо уніфікації та можливого впровадження латинки в
український правопис відбувалися спочатку в Галичині та Буковині у 1830-х,
1850-х рр., згодом у 1920-ті роки в УСРР, а після 1991 року вони відновилися
вже в незалежній Україні.
Фонетика
Фонетична система
сучасної української мови, включаючи літературні норми й деякі діалектні особливості, налічує 38
основних фонем: 6 голосних та 32 приголосних; додатково визначають 13
приголосних фонем у периферійній підсистемі, але існують й інші погляди на
фонемний склад української мови. Милозвучність української мови створюється
багатьма компонентами, вона потребує належної фонетичної організації.
Милозвучність вимагає свідомого уникання незграбності в поєднанні звуків,
послідовного й неухильного дотримання норм правильної вимови.
Засоби милозвучності української
мови:
1.
спрощення в групах
приголосних (уникнення збігу приголосних);
2.
велика кількість
голосних звуків;
3.
дзвінкі приголосні не
озвучуються (не оглушуються);
4.
функціонування побічного
наголосу, як наслідок, наближення речень до поезії;
5.
голосні не втрачають
якісних і кількісних показників;
Морфеміка
В українській мові слова поділяються на слова з непохідними та похідними
основами.
1.
В українській мові виділяють такі
морфеми:
Корені, афікси , префікси, постфікси, суфікси, флексії або
закінчення,інтерфікси.
Словотвір
В українській мові виділяють морфологічні та неморфологічні способи
словотворення
- До
морфологічних способів належать такі типи творення:
- При
неморфологічних способах творення утворення нового слова відбувається:
через злиття цілого словосполучення, через набуття ним нового значення, шляхом
переходу однієї частини мови в іншу. Ще одним різновидом словотвору є абревіація.
Морфологія
В українській мові традиційно виділяють десять частин мови
Іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово є змінюваними
частинами мови слова (відмінюються і дієвідмінюються), інші є незмінюваними.Відмінювання відбувається
за сімома відмінками (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний) та двома числами (однина та множина)Двоїна, що була притаманною старослов'янській мові, лише іноді проявляється в сучасній мові, наприклад, в орудному відмінку: очима, плечима (на противагу речами, печами) Існує три граматичні роди: чоловічий, жіночий та середній
Іменнику властивий один з трьох родів: чоловічий,
жіночий, середній (множинні іменники не мають роду — окуляри,
канікули, гроші). Рід іменників формально виражається у закінченнях самого
іменника (ромашка), у закінченнях прикметника (закінчення ий — а — е: біле
волосся), у закінченнях дієслова в минулому часі (закінчення Ø — а — о: собака
гавкав), у суфіксах (студентка, українець, поетеса). Деякі іменники
мають спільний чоловічий та жіночий рід (визначається за контекстом — листоноша,
суддя або доцент, астроном). Іменник змінюється за числами: одниною, множиною та двоїною та відмінками: називний — (є) хто / що?
(брат, мова), родовий — (немає) кого
/ чого? (брата, мови), давальний — (дати) кому /
чому? (братові/у, мові), знахідний — (бачу) кого /
що? (брата, мову), орудний — ким / чим? (братом,
мовою), місцевий — на/у/по кому
/ чому? (на браті/ові, у мові), кличний — хто / що? (брате,
мово). Іменники в непрямих відмінках, як правило, виконують
синтаксичну роль додатка, а також означення та обставини залежно від
лексичного значення. Відмінювання іменників залежить від роду іменника, від
його закінчення в називному
відмінку однини (тобто від його словникової форми), від кінцевого приголосного основи іменника. За
цими ознаками визначено чотири відміни
іменника і групи (м'яка, тверда, мішана) у І і ІІ відміні Прикметники змінюються за
родами, числами та відмінками — форми
прикметника залежать від форм відповідного іменника, з яким
прикметник узгоджується: стрункий юнак — стрункого
юнака, стрункої тополі, стрункі дівчата — струнких
дівчат. Морфологічними ознаками прикметника в українській мові
є рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника. Якісні прикметники,
виражаючи ознаку, яка може виявлятися більшою або меншою мірою, мають ступені
порівняння — вищий і
найвищий, кожен зі ступенів має дві форми — просту і складену. Присвійні
прикметники (утворюються від назв людей і тварин) першої відміни творяться за
допомогою суфікса -ин (кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х]
чергуються з [ж], [ч], [ш] — Ольга — Ольжин,
тітка — тітчин), другої
відміни — за допомогою
суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв)
(дядько — дядьків,
дядькового, лікар — лікарів,
лікаревого). Незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд
з загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен,
зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад.
Повні форми прикметників можуть мати: нестягнену форму (лише прикметники
жіночого та середнього роду) у називному та знахідному відмінках однини і
множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії (зустрічаються
здебільшого у народній творчості та поетиці або стягнену форму (є основною,
загальновживаною — гарна,
гарне, гарні; синя, синє, сині). Відмінювання прикметників залежить від
групи, до якої прикметник належить (твердої чи м'якої). За особливим зразком
відмінюються складні прикметники, другою частиною яких є -лиций
За значенням і граматичними ознаками займенники в українській мові
поділяються на три групи: ті, що співвідносяться з іменниками (я, ти, вона,
дехто, абищо, і т. д.), ті, що
співвідносяться з прикметниками (твій, ваш, чийсь, нічий, і т. д.), ті, що
співвідносяться з числівниками (скільки, стільки, казна-скільки, ніскільки і т. д.). За
значенням займенники поділяються на розряди: особові (я, він), зворотні (себе),
вказівні (той, цей), означальні (весь, всякий, кожен), питальні (хто?, що?
котрий?), питально-відносні (хто, що, який, котрий), неозначені (декотрий,
абихто, що-небудь), заперечні (ніхто, ніякий, ніскільки
Дієслово має 4 часи: теперішній (читає), минулий (читав),
майбутній, який має три форми: просту читатиме і складену буде читати
та давньоминулий (був читав). Усі дієслова поділяються на два види — доконаний і
недоконаний. Щоб передати завершеність дії, слід уживати дієслова доконаного
виду — наприклад,
замість писати — написати.
У теперішньому та майбутньому часі дієслова відмінюються за особою та числом. У
минулому часі дієслово не має характеристики особи, натомість має
характеристику роду До дієслова також традицйно зараховують дієприкметник та дієприслівник.
Синтаксис
Порядок розташування слів у реченні вільний, однак існують певні правила,
які визначають послідовність розміщення членів речення:
Румунська ж є романською мовою, що
належить до італійської гілки індоєвропейської мовної сім'ї, маючи багато спільного з такими мовами, як французька, італійська та португальська.
Проте найближчими до румунської є
східнороманські мови, поширені на південь від Дунаю: арумунська, мегленорумунська та істрорумунська.
Лексика румунської мови має
різноманітніше походження в порівнянні з західнороманськими мовами як наслідок
периферійного розвитку східнороманського ареалу, оточеного зонами мов інших
родин, що чинили на неї великий вплив. Останнім
часом румунська мову стала активно запозичувати лексику з англійської мови.
Граматика
Румунській мові властиві пом'якшені
(палаталізовані) приголосні, які
виконують морфологічні функції, наприклад: lup [lup]
«вовк» — lupi [lup’]
«вовки». Означений артикль
стоїть у постпозиції (як суфікс) до означуваного іменника,
наприклад: un lup «(якийсь) вовк» — lupul «(конкретний) вовк» (порівняймо з французьким le loup). Означений та неозначений артиклі відмінюються за відмінками.
Іменник, поруч із чоловічим та жіночим родом, має середній (обопільний) рід. У
придієслівній позиції вживається кон'юнктив, як у болгарській, грецькій, сербській та албанській, а не
інфінітив, як в
італійській, французькій та іспанській
(порівняймо: рум. vreau să plec «я хочу піти» та італ. voglio partire). Узгодження дієслівних часів, звичного для французької,
італійської, іспанської, у румунській не існує. У лексиці
багато слов'янських запозичень (război «війна», trebuie «треба», drag «дорогий», iubire «любити», praf «порошок», sfânt
«святий»), зокрема з української (dovedi «довести», tata «батько», gospodaresc «побутовий, господарчий» тощо); наявні також запозичення
з грецької (drum «шлях»). Румунська входить до балканського мовного союзу.
Фонетика
У румунській мові 7 голосних та 21
приголосний звук.
Наголос силовий, динамічний. Якість
голосного не залежить від його позиції у слові.
Зустрічається чергування голосних у
основі слова. В іменниках воно пов′язане зі зміною числа, у прикметників — зміною роду, у дієслів — зміною особи.
Чергування приголосних зустрічається
при утворенні множини іменників та прикметників, при відмінюванні дієслів.
Письмо
Приклад румунської кирилиці,
вживаної до 1860 року.
Першим текстом, написаним румунською
мовою, є кириличний лист жупана Някшу, датований червнем 1521 року, в якому жупан Някшу із Кимпулунга
написав бургомістру Брашова про неминучий напад турків.
Перший румунський текст латинським
письмом було написано наприкінці 16-го століття у Трансильванії, для
цього було використано угорську абетку.
Наприкінці 18-го століття
трансильванські мовознавці з огляду на романське походження румунської мови
адаптували для її потреб латинську абетку, використовуючи деякі італійські правила, оскільки ця мова була найближчою із писемних
мов. Кириличне письмо поступово виходило з ужитку й повністю поступилося
латинському 1860 року, коли вперше було врегульовано румунський правопис.
У Молдавській РСР до 1989 року використовували нову версію кириличної
абетки, створену на основі російської. Тепер цю абетку використовують у Придністров'ї.
Абетка
Румунська абетка має 31 літеру: Aa, Ăă, Ââ, Bb, Cc, Dd, Ee, Ff, Gg, Hh, Ii, Îî, Jj, Kk, Ll, Mm, Nn, Oo, Pp, Qq, Rr, Ss, Șș, Tt, Țț, Uu, Vv, Ww, Xx, Yy, Zz. Зокрема
вона містить п'ять суто румунських літер, що позначають специфічні для
румунської мови звуки: Ăă, Ââ, Îî, Șș, Țț. Літери Qq, Ww, Yy було
впроваджено до вжитку 1982 року, їх використовують тільки в написанні
іншомовних слів.
Румунська абетка ґрунтується на
латинській з 5 додатковими літерами: Ă, Â, Î, Ș, Ț. Первинно додаткових
літер було 12, проте деякі з них було скасовано в подальших реформах. Крім
того, до початку 20 століття вживали позначку короткого голосного.
Сьогодні румунська абетка є
фонетичною. При цьому літери â та î позначають той самий звук /ɨ/
(щось на кшталт українського И). Â пишуть лише всередині слова,
натомість î — на
початку чи в кінці простих слів та всередині складених слів. В Молдові в обох
випадках вживають літеру î. Іншим винятком із фонетичності абетки є
відсутність позначення коротких чи довгих голосних на письмі.
Наголос також не позначають (в
румунській немає правила щодо місця наголосу, як у деяких романських мовах). Як
виняток — слова, що їхнє значення залежить від місця наголосу, а
контекст не може дати підказку. Наприклад: trei copíi — три дитини, trei cópii — три копії.
Я ще не дуже досконало знаю румунську
мову (маю на увазі орфографію та пунктуацію), але можу порівняти графіку обох
мов. Зіставивши позначення в обох мовах, вивчивши додаткову літературу, можу
сказати, що кожному звукові і в
українській, і в румунській мові здебільшого відповідає одна графема, проте
повної відповідності в обох мовах немає. Окремо хочу виділити букву м’який знак. В українській мові вона вживається для
позначення м’якості приголосних на письмі в середині та в кінці слів.
У румунській мові м’якість приголосних у кінці слів позначається буквою і.
Порівняння алфавітних назв літер в обох мовах показало, що в румунському
і в українському алфавітах більшість букв, які використовуються для позначення
однакових в обох мвах звуків, мають однакову алфавітну назву. Це букви на
позначення звуків[ б], [ в], [д], [ж], [ з], [ к],[ п],[ х,][ ц], [ч] . В обох мовах вони називаються однаково: «бе»,» ве», «де»,»
зе»,» ка»,»пе», « ха», «це»,» че». По-різному називаються букви на позначення
звуків[ л], [ м],[ н], [ р],[ с], [ф], [ш]. В українській мові –« ел»,» ем»,»ен», « ер»,» ес»,»
еф»,» ша», а в румунській –« ле», «ме»,» ре»,» се»,» фе», «ше».
Я змогла порівняти рукописне написання літер в обох мовах і визначила,
що і в графіці письмо кожної букви як ізольовано, так і в поєднанні з іншою
починається однаково, елементи букв в обох мовах поєднуються безвідривно і
відривно, використовуються однакові основні та додаткові елементи ( похила
паличка, похила паличка із заокругленням унизу та вгорі, півовали, овал).
Походження українських прізвищ
Щоб детальніше розібратися і порівняти українсьеі і румунські прізвища, з’ясувала,
як утворилися українські прізвища. Нині під прізвищами передусім розуміється
родове прізвище, яке передається від батька до сина. Початково на Русі
застосовували лише прізвиська, які і можна зустріти в іменуваннях давньоруських
князів і які не успадковувалися. Застосовувати родові прізвища в офіційному
діловодстві почали через необхідність вказання права власності на щось лише
згодом. Масово родові прізвища зустрічаються в письмових джерелах, що
стосуються українських земель в XIV–XVI століттях. Спочатку родові прізвища
мали переважно багаті люди, які мали статки (купці, бояри, магнати, власники
земель). Проте вже в XVII ст. ледь не всі українці мали власні прізвища,
щоправда прізвища часто трансформувалися, на їх основі могли створюватися нові
прізвища, наприклад, син людини з прізвищем Коваль міг отримати прізвище
Коваленко (син Коваля). Багато прізвищ з'явилися в часи Запорозької Січі,
оскільки при вступі на Січ козак змінював своє старе прізвище на нове.
Стабільності прізвища набули лише в XIX ст. Поширеною також була заміна старих
прізвищ на аристократичний (шляхетсько-панський) лад, хоча шляхтичі та пани в
ряді періодів намагалися протидіяти цьому через заборону приймання певних
прізвищ простолюдинами. Паралельно співіснували офіційні прізвища та неофіційні
прізвиська, які знаходили своє відображення в українській діловій та художній
літературі.
Як зафіксовано, в Україні
найпоширеніші прізвища із суфіксом –енко. Походження суфіксів -енко та -єнко з
Наддніпрянщини переважно згадується з часів козаччини. Відтак, саму
популяризацію прізвищ з такими суфіксами спричинила поетична творчість та
художня література з історичними оповіддями. Попри це, самий регіон —
Надніпрянщини, не займав в цьому питанні «перше і виняткове» місце. За
дослідженням Михайла Худаша, особові назви з суфіксом -енко вперше фіксують
латино-польські писемні пам'ятки з західноукраїнської території у першій
половині XV ст.
Ми з’ясували, що прізвища з суфіксом -енко є документально зафіксованими на
Лемківщині по обидва боки Карпат, як в сучасній Польщі, так і в сучасній Словаччині
ще у XVIII столітті, коли процес стабілізації прізвищ в Україні не був ще
завершений, а про «перенесення» самих носіїв чи «запозичення» таких прізвищ із
цим суфіксом не могло бути й мови.
Після того, як значна частина українських земель опинилась під владою
Габсбургів (пізніше Австрійська, з 1867 року — Австро-Угорська імперія) —
Підкарпатська Русь вже з XVI століття, Галичина — з 1772, Буковина — з 1774
років, був виданий урядовий патент від 12 квітня 1785 року з інструкцією про
порядок складення опису місцевими комісіями, який започаткував створення
земельного кадастру, відомого в історичній літературі під назвою «Йозефинська
метрика (1785—1788)».
Також слід додати, що суфікси -енко, -єнко й -ук, -юк, є рівноважними, бо
чергування звуків утворилось через різні закінчення основ, до яких приєднувався
суфікс. Наприклад: Петро — Петренко, Петрик — Петриченко, Гордій — Гордієнко,
Михайло — Михайлюк (заради милозвучності частіше використовується суфікс -юк, а
не -ук), Бойко — Бойчук. Серед жителів села Маловодяного Долинського району Кіровоградської області
найпоширенішими є такі| МЕЛЬНИК, ШЕВЧЕНКО, БОЙКО, КОВАЛЕНКО, БОНДАРЕНКО , ТКАЧЕНКО, КОВАЛЬЧУК, КРАВЧЕНКО , ОЛІЙНИК,
ШЕВЧУК , КОВАЛЬ,
ТКАЧУК , МОРОЗ, МАРЧЕНКО , ЛИСЕНКО, РУДЕНКО , САВЧЕНКО , ПЕТРЕНКО.
Найпоширенішими іменами в нашому селі виявилися: МИКОЛА,| ВОЛОДИМИР,
ОЛЕКСАНДР, ІВАН , ВАСИЛЬ , СЕРГІЙ ,
ВІКТОР , АНАТОЛІЙ , МИХАЙЛО, ПЕТРО, МАРІЯ, ВАЛЕНТИНА, ГАЛИНА, РАЇСА, НАДІЯ,
АННА, ВІРА.
Румунські
прізвища
В сучасної румунської антропонімії дві структурні групи прізвищ є найбільш
характерними. Це, з одного боку, прізвища, формально збігаються з іменами: Ion
(loan), Iancu, Ignat, Hie, Irimia, Dimitru. Gheorghe. Вони поширені як в
містах, так і в селах, але переважають в останніх. З іншого боку, це
суффіксальние освіти на -escu: Ionescu, Popescu (найбільш часті антропонімів
такого роду), Petrescu, Georgescu, Vasilescu, що зустрічаються в більшості населених
пунктів, особливо міського типу
Прізвища на -escu, що мають в основному патронімічні походження, до початку
XIX століття були характерні майже виключно для представників боярської знаті.
Відоме поширення вони отримали лише в XX столітті, хоча і зараз в сільській
місцевості такі прізвища відносно рідкі, а в селах Дунайської низовини вони
зовсім не зустрічаються.
Румунські прізвища утворюються також за допомогою ряду інших суфіксів:
-еапі (Latomifeanu, Braileanu, Statineanu, висхідні головним чином до топонімічних
назв), -еа (Oprea, Udrea, Ciurea, Graced), -oiu (Oproiu, Filipoiu, Vladoui,
утворені від матронімов на -оаш типу Proaia), -aru (Caldararu, Poenaru,
Расігагі, утворені в основному від назв професій). Нерідко в якості офіційних
прізвищ виступають суб'єктивно-оцінні форми імен: Ionel, Ionica, Iliufd, Ilinca
Qufu, Nifu.
Цікаві, наприклад, такі повні найменування, що представляють собою
поєднання імені та прізвища, як Petre Ionel, Vasil Ilinca, Maria Nifu. З
останнього прикладу випливає, що в румунському, як і в інших романських мовах,
прізвища відрізняються нерухомістю. Іншими словами, в офіційній промові
прізвища осіб жіночої статі морфологічно не відрізняються від прізвищ осіб
чоловічої статі: Vasile Iancu і Maria Iancu, Ion Popescu і Elena Popescu
Румунські та молдавські імена Імена, що використовуються на території
Румунії та Молдові, можна умовно розділити на кілька груп:
1. Імена з православного календаря (православ'я сповідує 86,8% жителів
Румунії і 98% населення республіки Молдова): Andrei, Gheorghe, Maria, Elena
(Ileana), Nicolae, Vasile.
2. Імена, запозичені зі слов'янських мов: Radu, Mircea, Vlad.
3. Імена, що відбуваються від румунських лексем: Luminiţa (рум. Lumină -
"світло"), Viorel, Viorela і Viorica (рум. Viorea - "фіалка,
дзвіночок"), Brânduşa (рум. Brânduşa - "крокус").
4. Імена з католицького календаря (в основному, запозичені із
західноєвропейських мов в XIX-XX ст.): Albert, Robert, Ferdinand.
5. Імена, запозичені із споріднених романських мов (в основному,
італійського та іспанського) в XIX-XX ст .: Beatrice, Bianca, Carmen.
6. Імена з історії Стародавнього Риму, що з'явилися на тлі загального
захоплення античністю в XIX ст .: Ovidiu, Virgil (Virgiliu), Aurel, Liviu.
Більшість імен має безліч коротких і зменшувально-пестливих форм, які можуть
вживатися і як офіційні імена: пор. румунський політик Chivu Stoica і генерал
Paraschiv Vasilescu (Chivu - коротка форма від Paraschiv), футболіст Ionuţ Rada
і політик Ion Iliescu (Ionuţ - уменьш. від Ion). * Увага: румунські та
молдавські прізвища можуть збігатися за формою з особистими іменами: Gheorghe
Radu і Radu Gheorghe, Matei Constantin і Constantin Matei. Оскільки в розмовній
і письмовій мові вживається як прямий порядок (ім'я - прізвище), так і
зворотний (прізвище - ім'я), це може створювати певну плутанину.
Найпоширеніші імена в
Gheorghe, Maria, Elen,
Ioan, Vasile, Ioana,
Constantin, Mariana, Dumitru,
Floarea, Nicolae,Ileana,
Alexandru, Viorica
Найпоширеніші прізвища в Румунії
1 Popescu (Попеску)
2 Popa (Попа)
3 Radu (Раду)
4 Ionescu (Йонеску, Ионеску)
5 Şerban (Щербан, Шербан)
6 Matei (Матей)
7 Mazilescu (Мазилеску)
8 Gheorghe (Георге)
9 Constantin (Константин)
10 Stan (Стан)
ВИСНОВОК
Вивчивши дослідження студентів Чернівецького університету
імені , з’ясувала, що украї́нсько-руму́нські
мо́вні конта́кти корінням сягають взаємин між слов’яномовним і романізованим
населенням Дакії середини І тисячоліття. Українці ж відомі на території
сучасної Румунії вже з 14 ст., однак топоніми східнослов’янського походження по
всій території Румунії свідчать і про давніші контакти місцевого населення з
предками українського народу. Від того ж 14 століття волохи (предки румунського
народу) поселяються в західноукраїнських землях, вступаючи в контакт з місцевим
населенням. Волохи принесли із собою «Волоське право». Певна кількість сіл, що
керувалися «волоським правом», засвідчена польським переписом 1565 у Галичині.
Тоді ж і пізніше засновувалися українські села переселенцями з України на
землях Молдавії. Писемною мовою мовою в князівстві Молдова (засноване 1359) тривалий
час була староукраїнська літературна мова (або старослов’янська в українській
редакції); нею писалися грамоти канцелярії господаря, які, з одного боку, є
цінним джерелом вивчення староукраїнської мови і в яких, з другого боку,
відбито лексику румунської мови ще до появи перших румунських пам’яток у 16 ст.
Таким чином, УРМК здійснювалися і здійснюються як на території сучасної Румунії
(Мараморощина, Південна Буковина, Добруджа, Банат) і Молдови, так і на землях
України (Північна Буковина, Прикарпаття, Закарпаття, Бесарабія) та мають своїм
наслідком різноманітні запозичення як в українській, так і в румунській мовах —
найпомітніші в місцевих говірках.
До прикордонних діалектів української мови увійшли численні румунізми —
запозичення румунського походження, передусім у сфері вівчарства: аретій,
афина, балан, брацар, бриндуша, бринза, букат, бульбока, вурда, дзер, замос,
капестра, каруца, качула, лаїстий, магура, мамалиґа, папуша, плай, плачинда,
тайстра та ін. Внаслідок румунського посередництва до української мови були
запозичені діалектні слова іншомовного походження аргат, барда, глота, гринда,
гуша, дарак, джерга, дойка, клака, колиба, нетунтавий[1] та ін. З румунської
мови деякі українські говірки запозичили частку, за допомогою якої утворюється
форма вищого ступеня прикметника або прислівника: май високий ‘вищий’, май
ліпше ‘краще’.
Українська мова внаслідок асиміляції українського населення залишила
незрівнянно більший відбиток, який не обмежився діалектами. До румунської мови
увійшли різноманітні лексичні запозичення українського походження: boroană
(борона), a bili (біліти), bihuncă (бігунка), borş (борщ), catrinţă (катринця),
caţaveică (кацавейка), chisleag (кисляк), cuşmă (кучма), draniţă (драниця),
găluşcă (галушка), horn (горн), hrişcă (гречка), hulub (голуб), huludeţ
(колодязь), lan (лан), motovelnic (мотовило), năvoloacă (наволоком), orcic
(орчик), pocinoc (починок), postoroncă (посторонка), povidlă (повидло),
prichici (припічок), rală (рало), stative (стативи), stodoala (стодола) та ін.
Чимало укр. елементів у рум. топоніміці, зокрема назви сіл на — ăuţi (з укр.
-овці) та на -inţi з укр. (-інці). Досить вагомим є вплив українські
антропоніміки на румунську, яка прийняла такі імена та прізвища, як Andreico,
Antin, Bahnari, Bohdan, Bucioc, Bilaş, Borodaci, Buhai, Costin, Costea, Cudrea,
Cupcici, Dobrotiri, Dohotari, Dolhici, Duma, Ivaşco, Ivanciuc, Malanca, Minco,
Moroz, Rinie, Socolan, Steţco, Şirnenco, Varba, Vorona і т. ін.
У селі моєї бабусі я чула навіть пісні дуже
схожі на українські та прислів'я:
Ulciorul nu merge de multe ori la apa –
Глечик не йде часто в воду.
Сe tie nu-ti place altuia nu face – Те, що тобі не
подобається інші робити не будуть.
Ce poti face azi nu lasa pe maine – Що можете зробити сьогодні, не
відкладайте на завтра.
Marul nu cade departe de pom – Яблуко не падає далеко від дерева.
Ce se naste din pisica soareci mananca – Що народжує кіт, миша їсть.
Nu este padure fara uscaturi – Немає лісу без хмизу.
Tara arde iar baba se piaptana – Країна горить, жінки розчісуються.
Iti place munca ca la magar fuga – Вам подобається робота, як віслюку
швидкість.
Socoteala de-acasa nu se potriveste ea
de la piata – Плани вдома, не виходять такими як на базарі.
А nu se ingrasa porcu in ajunul craciunului – Не товстіють свині
напередодні Різдва.
А ще моя бабуся знає «Заповіт» Тараса Шевченка:
TESTAMENTUL
De-oi muri, îmi vreau mormântul
În câmpia largă
Unde-n scumpa-mi Ucraină,
Nipru-n văi aleargă.
Din gorgan să văd câmpia
Și între-nalte maluri: Să aud cum Niprul geme: Cu-nspumate
valuri.
Când vor fi vrăjmașe trupuri: Către mări să poarte,
Mi-oi lăsa și eu gorganul
Și-al meu somn de moarte
Și la dumnezeu, în ceruri,
Să mă rog m-oi duce
Însă pân-atunci nu-l știu
Și nu-mi fac nici cruce.
Vă treziți, stropiți cu sânge: Sfânta libertate.
Și-n tirani loviți și rupeți: Lanțurile toate.
Iar în noua voastră casă
Când veți sta-mpreună,
Să v-amintiți de mine: Cu o vorbă
bună.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
3.
Шкуратяна Н.Г., Шевчук
С.В. Сучасна українська літературна мова:
модульний курс: Навч.посіб. – К.: Вища шк., 2007.
5.Криган
С. М.Abecedar. Підручник для 1 класу загальноосвітніх навчальних
закладів з румунською мовою
навчання.
Видання 4Cте перероблене. — Чернівці: Букрек, 2003. — 136 с.
6.Заїка
А.М. Прописи: Мій перший зошит: Зошит для письма та розвитку мовлення учнів 1
класу загальноC
освітніх
навчальних закладів: У 2 ч. — Х.: Веста: ВидCво «Ранок», 2007. — Ч. 1,
2.
7.
Методика викладання іноземної мови у середніх навчальних закладах. Під кер.
С.Ю. Ніколаєвої. — К.: Ленвіт,1999. — С. 210.
8.Семчинський
С.В.Румунська мова. Підручник для студентів вищих навчальних закладів. —
Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2007. — 248 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар