«Лічу в неволі дні і ночі...»

ВСТУП

   Відчуття часу є у кожної людини. Та одній - година здається тижнем, іншій - рік – днем. Однак час не можна зупинити, відмотати назад, як кінострічку. Він іде вперед. День змінює ніч, змінюються десятиріччя, епохи. Разом з ними змінюються і люди, їхні погляди на життя, на історичні особистості.  Та з кожним роком вищою і величнішою вершиною  для нас, українців, стає образ Тараса Шевченка. Не помилюся, коли скажу, що найвищим апофеозом народної любові до Кобзаря пролунали з вуст Івана Франка знамениті слова:»Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, вищі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі… зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота цього душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду…»

       Тарас Шевченко належить до славної плеяди діячів національного відродження – тих великих просвітителів, яких висував із своїх глибин кожен народ на зламі своєї історії, коли на чергу дня ставало питання про його долю – бути чи не бути йому історично. Він полум’яним словом пробуджував (і зараз пробуджує) у народі людську гідність, волелюбність, опір всілякому гнобленню, високий патріотизм.                                                                                                                                                                      Тарас Шевченко… Це ім’я стало символом нашого народу, його портрети в кожній хаті, його «Кобзар» лежить на столі поруч із хлібом, його вірші вишиті на рушниках.

       Сьогодні, в наш неспокійний, буремний вік, нам, може, як ніколи, потрібна сила духу Шевченка, його віще слово. Те слово, що воювало на фронтах громадянської та Великої Вітчизняної воєн. Сьогодні нам потрібна незламна віра Шевченкова в те, що «буде правда між людьми».

Де витоки цієї віри, що живило її, у чому сила колосального впливу поета на його сучасників і наступні покоління? Своїм прикладом він показав нам чистоту слова, чистоту думки й чистоту життя… Горе і стогін народу озивалися в ньому. Душа його знайшла собі одне співзвуччя, одну подібність – народ.

    Запопадлива царська цензура методично випалювала в народі «крамолу» -  живе  Шевченкове слово – і ніколи не змогла випалити. Воно жило, перемагало, єднало…

     Здається, про поета  знаю  все – від  босоногого дитинства і до останніх  днів у сирій петербурзькій  майстерні.  Знаю  напам’ять його вірші  змалку. Кожного року ще і ще повертаюся до вивчення  біографії та творчості Кобзаря. За роки роботи прочитала сотні критичних статей, адже сучасна Шевченкіана налічує тисячі томів. А феномен Шевченка лишається незбагненним.

                                          Мета даної роботи: більш детально зупинитися на житті та творчості великого Кобзаря  періоду заслання, зокрема експедиції до Раїма. Адже цей період – найважчий у житті поета і мало висвітлений у шкільній програмі.                                         

                                           Завдання: на прикладі      Аральської експедиції з’ясувати джерела творчої наснаги поета.

            Простежити за життям Тараса Григоровича у цих виняткових обставинах дають можливість його творчі здобутки: поезія, малярство, епістолярія, а також офіційні документальні матеріали, щоденні записи начальника експедиції О. Бутакова, звітні статті і спогади Генерального штабу   О. Макшеєва та деякі хоч і скупі, але цінні мемуарні джерела.

1.ДОРОГА В НЕВОЛЮ

                                                              Заросли шляхи тернами                                                                                                                       

                                                              На тую країну,-

                                                              Мабуть, я її навіки,

                                                               Навіки покинув.

                                                               Мабуть, мені не вернутись

                                                               Ніколи додому?

                                                                            Т. Шевченко

 Коли фельд’єгерська карета мчала з Петербурга на схід російської імперії, він уже знав, що його дорога стелеться на Урал. Ще й досі стугонів у вухах чавунний голос ненависного начальника штабу жандармського корпусу Дубельта:

- Государь император высочайше  повелеть соизволил: художника Шевченко за сочинение возмутительних и  в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовим в Оренбургский  Отдельний корпус, поручив начальству иметь стражайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло виходить возмутительних  и пасквильних сочинений.

      Цей вирок було виголошено у петербурзьких казематах уранці 30 травня 1847 року, 4 червня перед очима поета арештанта уже пролітали мальовничі береги  Волги. Позаду лишилися Ока і Нижній Новгород. Краєвиди мінялися, як в калейдоскопі, але йому було не до них. Тішило, що нікого не осиротив і ніхто за ним не побивається, не шматує свого серця. Заглибленого в гіркі думи поета везли без упину – від раннього світанку до пізнього вечора, - день у день. Коні мчать алюром у три хрести, ніби це погоня, втеча або надзвичайне військове донесення.  У повісті»Близнецы» Шевченко розповідає устами свого героя Сокири Саватія про кінцеву подорож до Оренбурга:

«После волжских прекрасных берегов передо мною раскрылася степь, настоящая калмыцкая степь. Первая станция от Самары была для меня тяжела, вторая легче, и глаза мои стали осваиваться с бесконечными равнинами…Пусто, хоть шаром покати… Проехавши город Бузулук, начинают на горизонте в тумане показываться плоские возвышенности Общего Сырта, и, любуясь этим величественным горизонтом, я незаметно въехал в Татищеву крепость (фортеця, під якою зазнало поразки військо Пугачова в 1774 році)».

2. В ОРЕНБУРЗІ

    Документи про заслання поета, що зберігаються нині в Державному музеї Шевченка в Києві, засвідчують велику зацікавленість III відділу в негайній висилці його з Петербурга.

   За коротке, кількаденне перебування в Оренбурзі поетові довелося побачити чимало такого, що без слів голосно говорило про життя в ньому, а ще більше почути. Мабуть, саме в цей час уперше бачив покарання шпіцрутенами. Свавільство та звіряча жорстокість панували не тільки у військових і казенних закладах. Не в кращому становищі знаходилося  і селянство, а особливо робітні люди в металургійній та гірничо-добувній промисловості. Серед безкінечної низки злочинів згадують мемуаристи і таке. Коли військовий губернатор оглядав «по высочайшему повелению» гірничо-металургійні заводи, які нелегально користувалися працею каторжників та сибірських втікачів, то власники заводів і їх управляючі, не маючи можливостей приховати робітників-каторжан, «спускали їх живими в доменні печі. Звідти виходив один метал, а від людей не лишалося ніяких ознак». Шевченко набачився всякого за прожиті 33 роки, а те , про що зараз дізнався, лише збагатило його досвід, укріпило його давню думку. Він знав, що суспільне життя ніколи і ніде не буває однозначним, що йому властиво проявлятися в різноманітних формах. Якщо існує злочинність, жорстокість, кривда, то є і доброта, гуманність, справедливість. Особиста неволя і власні страждання не залякали, не погасили його полум’яного визвольного духу. Ще не встигло як слід висохнути чорнило на царському нищівному вироку над Шевченком, а його бунтівливий голос знову лунав –

Кати знущаються над нами,

А правда наша п’яна спить…

  Нові поетові друзі: Ф. Лазаревський, генерал Ладиженський, М. Костромитінов, П. Майдель – мали намір домагатися перед начальством, щоб його залишили в Оренбурзі. Шевченко не дозволив просити за себе, бо це принижувало його людську гідність. Рядового Шевченка призначили у 5-й лінійний батальйон в Орській кріпості .

3. ОРСЬКЕ УКРІПЛЕННЯ

    Майже одинадцять літ – день у день, рік у рік – Шевченко змагався якщо не за правову, то за свою моральну незалежність. З цієї довгої і нерівної боротьби все ж таки він вийшов переможцем. Йому вкоротили віку, але не зламали духу. Цареві Миколі так і не вдалося зробити з нього солдата своєї загарбницької армії, перетворити в слухняне безмовне бидло. Коли минуло десять років муштри, Шевченко з гордістю записав до свого «Журналу»:

«В незабвенный день объявления мне конфирмации, я сказал себе, что из меня не сделают солдата – так и не сделали. Я не только глубоко, даже поверхностно не изучил ни одного ружейного приема. И это льстило моему самолюбию»

     Перший рік солдатської муштри відбув Шевченко в Орській кріпості(дод. №1). Як не намагався комендант кріпості Мєшков роздавити волелюбного поета – йому це не вдалося. Більше того, Тарас Григорович домагався, щоб йому повернули його речі, які були відібрані під час арешту. Інтенсивне листування поета з начальником III відділу графом О. Орловим має неабиякий інтерес насамперед тому, що, знаходячись в лабетах тюремного режиму, Шевченко зважився на домагання й змусив займатися цією справою вельможних губернаторів, і навіть IIIвідділ канцелярії його імператорської величності на чолі з його начальником графом Орловим. Почуття гордості переповнює нас, коли думаємо про цей двобій, де зіткнулися нерівні сили, де перемагає сила людського духу й особистої гідності.

    Новий 1848 рік не приніс надії на краще. Навпаки. «Лихо діється зо мною, та не одно, - писав Шевченко у Седнів своєму доброму знайомому А. Лизогубу, - а всі лиха упали на мою голову, одно те, що нудьга і безнадія давить серце, а друге, нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпів, слава богу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю, де дітись».   Нудьга лякала часом дужче смерті, через неї він боявся втратити свій найдорожчий скарб – хист художника. Змучений душею і тілом, б’ючись у тенетах неволі й нудьги, він не знав, куди подітись, де шукати рятунок, тоді звертався до свого вірного порадника і йому звіряв свої думи, з ним ділився своїм настроєм: це була ота знаменита «Захалявна книжечка». В останньому вірші, написаному в Орській кріпості, ніби підсумовуючи все, ним пережите тут, він записує:

Як же його у неволі

Жити без надії?

Навчіть мене, люди добрі,

А то я здурію.

4. ДО РАЇМА

     У січні 1848 року пронеслася чутка про похід до Раїмської кріпості на р. Сирдар’ї для будівництва нової фортеці десь у степу близько Аральського моря. Перспектива такого походу дуже стурбувала поета, бо ті, хто уже спробував того «щастя», називали Орську кріпость едемом в порівнянні з Раїмом. Лякала повна відірваність від світу – жодної вісточки туди не доходить, нидіти там доведеться рік або цілих два.

    З наступом весни цей похід було підтверджено офіційно, а 8 травня уже підписано й наказ про зарахування рядового Шевченка у 4-й батальйон, що знаходиться  в Раїмському укріпленні(дод. № 4). Із спеціального наказу про експедиції цей «рядовой» уже знав, що на нього покладається обов’язок замальовувати примітні види побережжя і острів Аральського моря. Цим самим місцеве начальство в особі командира корпусу В. Обручова дозволяло Шевченкові малювати. Для нього це була велика радість. Тепер він уже не боявся Раїма.

     Експедиція на чолі з лейтенантом О. І. Бутаковим(дод. №10) готувалася в похід до далекого Аральського моря – для його дослідження й опису ( дод. №2). Слід відмітити, що дозвіл Шевченку займатися малюванням підписав Обручов. Саме він допоміг повернутися поету з жахливого Раїма до Оренбурга для камеральних робіт. І ці кілька місяців для Шевченка були найкращими за всі десять років його існування на засланні. Обручов кілька разів порушував на користь Шевченка «высочайшую конфирмацию о запрещении писать и рисовать». З його боку було справжньою зухвалістю те, що він дозволив включити поета до складу Каратаутської експедиції 1851 року, в якій він ціле літо займався малюванням. І це за надзвичайних обставин. Адже не минуло й року з того часу, як поета вдруге судили з суворим вироком, підтвердженим самим царем.

5. ПЕРШІ ПЕРЕХОДИ

        «Пожежа в степу» - перший малюнок за часів Аральської експедиції. З нього починається малярська творчість на засланні. Цей знаменитий твір, подарований автором начальнику експедиційного транспорту генерал-майору Шрейберу І.П., щасливо дійшов до нас і нині знаходиться в Києві.  

        Під час заслання Шевченко знайомиться з людьми, які не байдужі до його долі, як можуть допомагають йому. Так, завдяки  штабс-капітану, картографу  Оренбурзького краю Карлу Івановичу Герну збереглася «Мала книжечка», в якій рукою автора були записані ще неопубліковані його поезії періоду 1847-1850 років, що складало третину всієї поетичної творчості.  У Шевченка були дружні відносини з лікарем Істоміним, який не раз рятував його під час експедиції. Адже Тарасу Григоровичу  довелося немало перенести злигоднів: і хворіти, і сліпнути, і знемагати від спраги. Ось дещо з його вражень: «Жара была нестерпимая. Никогда в жизни я не чувствовал такой страшной жажды, и никогда в жизни я не пил такой гнусной воды, как сегодня. Отряд, посылаемый вперед для расчистки колодцев, почему-то   не наше лих, и мы пришли на гнилую солено-горько-кислую воду, а вдобавок ее  в рот нельзя было взять, не процедивши: она пенилась вшами и микроскопическими пьявками».

  Але і в цих тяжких умовах Шевченко не забував про малярство. Не минало й дня, щоб рука не потримала олівця, а в альбомі або просто на клаптику паперу не з’явився ескіз або етюд якогось предмета, краєвиду ( дод. №5, 6, 7, 8). У житті і творчості Шевченка острів Кос-Арал (зростаючий острів) посідає чільне місце. Одних лише поетичних творів, позначених цим місцем, налічується понад вісімдесят! Не менше й малюнків!. А скільки дум передумано, світу і людей пізнано тут. Чимало горя пережито, але й нову дружбу знайдено.

6. В НЕВОЛІ, В САМОТІ

       Зрозуміло, що перебування Шевченка в цих краях залишило глибокий революціонізуючий слід. Політичний вигнанець, народний трибун, нечуваний поет-бунтар, якому сам імператор Микола I заборонив писати, малювати, і навіть, як ходила чутка, говорити й співати. З такою атестацією він став легендарною особою, одне ім’я якої викликало в людей захоплення й пошану. Багато урядових службовців і навіть чимало представників офіцерського складу в присутності Шевченка намагалися показати себе з кращого боку. І під час плавання на шхуні «Константин»(дод.№13), і в час зимівки на Кос-Аралі всі відчували присутність Шевченка, навіть мешканці кочових аулів: казахи й каракалпаки.

  Згадка в листі Бутакова про те, що солдати й матроси дружать з місцевими «ребятишками», которых они кормят и принаряжают», дуже цікава. Серед малюнків, виконаних художником у цей час, ми бачимо немало з постатями дітей місцевих кочівників, а головне окремі сепії та шкіци цілком присвячені дітям казахів і каракалпаків(дод №3, 11). Можна не сумніватися в тому, що першим принадником цих дітей був саме Шевченко. Вони цікавили його не лише як натурники. Насамперед вабили його своєю красою, чистою, непорочною душею і бідолашною долею. Тут поєднувалось захоплення і піклування, що особливо відбилося в його малярській творчості мангишлацького періоду. Але започаткувалася ця тема тут, на Кос-Аралі. Слід звернути увагу, що в експонованих сепіях цього часу Державним музеєм зазначено національність хлопчиків – казахи. Тепер, коли минуло стільки часу, важко відновити істину, однак все-таки треба пам’ятати, що на побережжі Аралу і тої частини Сирдар’ї, де бував Шевченко з експедицією, мешкали у той час різні тюркськомовні народи й народності: узбеки, киргизи, казахи, каракалпаки, татари, туркмени, башкири. Справедливість вимагає, щоб під малюнком стояв підпис «Хлопчик дрімає біля грубки»(дод.№12), а не «Казахський хлопчик дрімає біля грубки» і т.д. Малюнки цього часу, як зазначають мистецтвознавці, відзначаються грою прихованого світла і тіней і нагадують аналогічні прийоми Рембрандта. Та все ж поетична і живописна творчість цього (та не тільки цього) періоду відзначаються драматизмом, хоч задоволення він одержував тільки від самого процесу творення. Шевченко бачив, що живопис, як продукт образотворчого мистецтва, мало приваблював людей того малокультурного середовища, в якому перебував художник(дод.№9). Відповідного поціновування теж не доводилося чути, а воно кожному митцеві необхідне. Ось що писав з цього приводу сам Шевченко в листі до свого друга в  Україну Андрія Лизогуба:

«Послав би вам вид Аральського моря, так таке погане, що крий боже! Нудьгу ще наведе прокляте. Ще ви пишете, друже, щоб я виставляв ціну на моїх будущих рисунках; велике вам спасибі! Бо тут без грошей ще поганше, як меж жидами. Я, нарисувавши дещо, оддав за самую убогую  ціну, так що ж сміються! Мені здається, що якби сам Рафаель воскрес отут, то через тиждень умер би з голоду, або найнявся б у татарина кози пасти. Шлю вам киргизького Баксу, або по-нашому Кобзаря. Коли найдеться яка добра душа, то нехай купить…Ще ви пишете, щоб розказати вам, що зо мною діялось на Аральськім морю два літа, - цур йому, бодай не діялось того ні з ким на світі! Опріч нудьги всі лиха перебували в мене, навіть і нужа, - аж згадувать бридко!»

                                                              

ВИСНОВОК

         Минуло багато років відтоді, як написано пекучі слова цієї скарги українського вигнанця. Буття людське змінилося невпізнанно: старі порядки зникли безповоротно, прийшли нові покоління, змінився уклад життя, з’явилися нові, інші поняття суспільних ідеалів. Змінилося обличчя самого краю, його природи. Але акварелі, сепії, олівцеві малюнки з натури – все, що створено руками генія, - не тільки не втратило новизни, а, навпаки, набуло величезної притягальної сили і культурно-історичного пізнавального значення. Ці твори навіки залишаться незаперечним живим свідком життя минулого і завжди нагадуватимуть наступним поколінням, хто вони, звідки прийшли і для чого. Нагадуватимуть про той нелегкий, у трудах торований шлях, що лишився позаду.

     За аналогією життєвих обставин Шевченко не раз згадував на засланні свого великого попередника – римського поета Овідія Назона, засланого на чорноморське узбережжя «к диким гетам». Обидва вигнанці тяжко переживали розлуку з рідним краєм. Овідій не зумів вийти за межі особистих переживань, не побачив іншого світу, крім того, що колись пізнав за рідним Тібром. Він так і лишився чужим на чужині. Зовсім інакше, як бачимо, було з українським вигнанцем. Маючи велику душу і гаряче серце, переповнене безмежною любов’ю до трудящого народу, він зумів злетіти на цих міцних крилах до висот загальнолюдських і поставив там на сторожі своє полум’яне слово.

      Під час написання цієї роботи я прочитала листи Тараса Шевченка, його щоденник, дослідження біографів.  Доля послала мало радості поету, та на кожному проміжку життя він дивував нас, сучасників, своєю стійкістю, незламністю, безкомпромісністю. Життя поета періоду заслання було найтяжчим, особливо початок. Шлях, пройдений ним, здається нездоланним. Тільки сильна духом людина може здолати його.

      Шевченко іде по світу. На всіх континентах звучить його слово, на всіх континентах зведено пам’ятники йому. І ніколи не зміліє повноводна ріка шани і любові до поета, як ніколи не згасне Прометеїв вогонь «Кобзаря», який підхоплюють все нові й нові молоді руки й серця, щоб передати наступним поколінням

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Бородін В.С., Кирилюк Є. П, Смілянська В.Л.  Т. Г. Шевченко. Біографія .– К.: «Наукова думка», 1984.

2. Шевченко Тарас. Твори в п’яти томах. – К.: «Дніпро», 1985.

3. Шевченко Тарас. Кобзар. – К.: «Дніпро». 1983.

4. Інтернет-ресурси.